Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

ще легко спекалися лиха, — закінчив Кучма.

З-за повороту стежки викульгали П’ятий із Чашечкою. Малі теж сахнулися й задивилися на річку.

— Як ти думаєш, П’ятий, що нам далі робити? — спитав Ліщина.

П’ятий дивився на воду й пряв вухами.

— Нам доведеться перепливти річку, — мовив він. — Але я не зможу пливти, Ліщино. Я не маю сил, а з Чашечкою ще гірше.

— Перепливти? — скрикнув Кучма. — Перепливти річку? Кому перепливти? Нащо? Ще ніколи я не чув такої дурниці.

Як і всі дикі тварини, кролі вміють плавати, але не люблять. І, звісно ж, виснаженому кролеві не перепливти було через Енборн.

— Не хочу я туди стрибати, — докинув Вероніка.

— Чом не піти просто понад берегом? — спитав Козелець.

Ліщина був схильний вважати, що коли вже П'ятий відчуває: треба перепливти річку, то небезпечно буде вчинити якось інакше. Та як умовити решту? Цієї хвилини він раптом відчув, що від чогось йому стало ніби спокійніше, веселіше. Але від чого? Від якогось запаху? Від звуку? Й тоді він збагнув. За річкою защебетав, набираючи висоту, жайворонок. Світало! Чорний дрізд озвався однією, двома низькими протяглими потами, а йому завторувала горлиця. Незабаром кролі змогли вже побачити, що річка й далі, скільки видно, в’ється попід лісом. А на тому боці лежали відкриті лани.

8. ПЕРЕПРАВА

Піщаний берег на добрих два метри здіймався над річкою. Кролі звідти, де сиділи, могли бачити чималий підтичок річки праворуч, звідки вона текла, й ліворуч, за течією. Певне, в стіні під ними були нори з гніздами берегових пташок, бо три чи чотири ластівки вишугнули знизу й подалися через річку на поля. Урвище тяглось недалеко. Трохи вище за течією воно сходило нанівець, там річку від лісу відділяла поросла травою смуга. Ніде не видно було ні броду, ні місточка. Нижче за течією урвище так само сходило нанівець, там були зарості вільхи й чути було, як дзюрчить вода.

— Там, вище, є трава, — сказав Ліщина. — Ходімо на попасочку.

Вони спустилися вниз, і заходилися скубти траву біля води. Ластівки вже носилися зграями туди-сюди понад річкою. Ліщина наблизився до П’ятого і, не кидаючи пастись, тихенько відтер його далі від решти. Опинившись за кущем очерету, він спитав:

— П’ятий, ти певен, що нам конче треба перепливти річку? А що коли податися понад берегом, угору чи вниз за течією?

— Ні, ми повинні перепливти річку, Ліщино, щоб дістатися до он тих полів… і піти ще далі. Я знаю, що нам треба — високе, віддалене від людей сухе місце, звідки кролям видно й чути все довкола. Хіба така місцина не варта далекої дороги?

— Звісно, варта. Але чи ж є де така місцина?

— Є, але тільки не коло річки — ти й сам це добре розумієш. А переправившись через річку, ми будемо підніматися вище й вище. Нам треба жити десь нагорі, щоб довкола було все видно.

— Але ж, П’ятий, навряд чи вони послухаються й зайдуть дуже далеко. І ще таке: ти кажеш усе це і ти ж заявляєш, що зморився і неспроможний пливти?

— Я-то відпочину, Ліщино, а от у Чашечки справи кепські. Мабуть, він поранився. Може, нам доведеться побути тут півдня.

— Що ж, ходімо й поговоримо з усіма. Може, вони й згодяться побути тут. От переправлятися вони ніяк не хочуть, хіба щось налякає та й змусить попливти.

Тільки вони рушили назад, коли це навперейми їм кинувся Кучма.

— Де ви поділися? — вигукнув він. — Ви готові рушати далі?

— Ні, — твердо відповів Ліщина. — Як на мене, то нам краще побути тут до ні-Фрітха. Всі добре відпочинуть, і тоді ми зможемо перепливти до тих полів.

Кучма хотів щось відповісти, але Ожина випередив його.

— Кучмо, — сказав він, — а чом би тобі не перепливти зараз на той берег, щоб вибігти в поле та роззирнутися довкола? Лісок там навряд чи простягається далеко, і ти зможеш роздивитися звідтіля. Тоді ми знатимемо, куди краще прямувати.

— Ну гаразд, — пробурчав Кучма, — в цьому хоч є якесь пуття. Я перепливу цю річку тисячу разів для вас!

Без найменшого вагання він зробив два стрибки до води, пробрів трохи й поплив через глибоке, тихе плесо. Кролі бачили, як він підплив до кущика раннику, закусив зубами одне з цупких стебел, підтягся і виліз на берег. Там обтрусився і гайнув у вільшаник. За хвилину він уже миготів поміж горіхів ген-ген у полі.

— Як добре, що Кучма з нами! — сказав Ліщина Срібному й знов із прикрістю згадав Треару. — Він розвідає для нас усе, що треба. О, дивись, він уже й вертається!

Кучма мчав назад через поле. Після сутички з капітаном Падубом він ще ні разу не був такий схвильований. Стрімголов плюхнувся в воду й щосили запрацював лапами, лишаючи позаду стрілчастий бриж на брунатній поверхні. Ось вихопився на мілке, став лапами на пісок і квапливо заговорив:

— Чуєш, Ліщино? На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись.

— Чому? — спитав Ліщина.

— В лісі великий собака, що зірвався з прив’язку.

— Що? — аж сахнувся Ліщина. — Звідки ти це знаєш?

— З поля проглядається ліс, він спускається полого до річки. Я бачив, як той собака перебігав просіку. За ним тягся ланцюг— отже, собака, напевне, зірвався з прив’язку. Може, він іде по сліду лендрі, та лендрі досі вже, мабуть, сидить у своїй норі. Але що буде, коли він візьме наш слід? Нумо швидше на той берег!

Ліщина розгубився. Перед ним стояв Кучма, мокрий як хлющ, безстрашний, з однією думкою в голові