Читати книгу - "Григорій Квітка-Основ'яненко"

речі, коли на початку 1818 р. провідні актори Харківського театру, зокрема й Пряженківська, переїхали до Полтави, в акторку так само палко закохається Іван Петрович Котляревський, чия славетна «Наталка Полтавка» буде вперше зіграна в Харкові завдяки винахідливості Квітки-Основ'яненка 21 січня 1821 р. До цього п'єса йшла на сцені без дозволу цензури в Полтаві за особистим розпорядженням князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського. Михайло Щепкін дуже хотів дати «Наталку Полтавку» на свій бенефіс, і Квітка порадив йому таке: «Призначте яку-небудь старовинну п'єсу, а перед самісіньким бенефісом скажіть, що захворів хтось із акторів, і попросіть офіційно дати, з огляду на поспіх, „Наталку Полтавку“, п'єсу, вже дозволену в Полтаві». Саме завдяки цим хитрощам п'єса й була зіграна. Роль Наталки чудово виконала Тетяна Пряженківська. Пізніше вона буде грати й у Квітчиних драмах. Так, уже на початку 1830-х pp. вона з успіхом виконувала на сцені Харківського театру роль Степаниди в комедії «Шельменко – волостной писарь». Але це буде значно пізніше…

Звісно, у 1813 р. Квітка не залишав свого улюбленого театру остаточно, як писав про це Владимирову. Уже наступного року харківський генерал-губернатор знову пропонує йому стати директором театру на час Покровського ярмарку. І Квітка приймає цю пропозицію, хоч одразу ж робить застереження, мовляв, залишаю за собою право «в разі непокори з боку акторів та явного безладу між ними скласти із себе директорство…». Але, починаючи з 1812 р., увагу нашого письменника привертає й чимало інших справ. Зокрема, він стає ініціатором створення та одним з керівників харківського «Товариства добродійності», яке займалося перш за все жіночою освітою. Члени цього товариства вносили по 25 карбованців асигнаціями на рік. У відкриті товариством класи, які спершу вів на громадських засадах гімназійний учитель, набирали бідних харківських дівчат з мийок або й просто з вулиці. Незабаром до товариства стали надходити прохання й від незаможних дворян, щоб воно взяло на навчання та виховання іхніх дітей. Так почалась історія Харківського інституту шляхетних панночок, який від початку мав назву «Харківський інститут шляхетних панночок Товариства добродійності». Ініціатива створення цього навчального закладу належала Квітці-Основ'яненкові. Більше того, наш письменник пожертвував на цю справу «майже весь свій статок». Акт про відкриття інституту було підписано 27 липня 1812 р. На той час ішла кривава війна – війська імператора Наполеона стрімко рухались у глиб території Російської імперії. Обов'язок відкрити інститут був покладений на Квітку. І він успішно відкрив його 10 вересня 1812 p., коли Наполеон уже підступав до Москви. Якийсь час Квітка керував справами цього закладу, де навчалось і виховувалося два десятки доньок найменш забезпечених дворян Харківської губернії (по дві від кожного повіту). Дівчата вивчали тут різні науки (зокрема, історію, фізику, геометрію), мистецтва (найперше музику), вчилися шити, готувати тощо. Це давало їм змогу перегодом заробляти на життя, або навчаючи дітей заможних дворян, або власною працею. Щоправда, попри всі зусилля Квітки-Основ'яненка та його сподвижників, у 1816 р. інститут опинився в такій фінансовій скруті, що йому загрожувало закриття. І тоді саме Квітка домігся, щоб уже наступного року інститут перейшов до Відомства закладів імператриці Марії (це Відомство з'явилося в 1797 p., коли Виховні будинки Москви й Санкт-Петербурга взяла під опіку дружина імператора Павла І Марія Федорівна). Коли інститут став казенним закладом, Квітку в січні 1818 р. було обрано членом інститутської ради. На цій посаді він працюватиме до травня 1821 p., займаючись дуже різними питаннями, включно із суто матеріальним забезпеченням. Наприклад, 12 липня 1818 р. Квітка звертався до слобідсько-українського цивільного губернатора з проханням «наказати харківській міській та земській поліції, щоб вона оголосила мешканцям міста й повіту: чи не бажав би хто з них постачити для інституту хліба й круп різних сортів, яловичини, риби, олії, дров та свічок». Словом, Квітчине «дитятко» успішно росло. Під кінець життя письменника тут буде навчатися вже близько сотні юних панянок із Харківської, Воронезької, Катеринославської, Курської та Орловської губерній. Це давало Квітці неабияку втіху, та водночас множило й клопоти. Згадуючи часи заснування закладу, Квітка в листі до Петра Плетньова від 26 квітня 1839 р. писав: «Я влаштовував інститут, сама думка про який була новою для цього краю, боровся з гадками, забобонами, поняттями, довів справу до кінця… і в нагороду побачив заздрість, яка діяла супроти мене з усією запеклістю». З другого боку, була й гаряча підтримка. Згадаймо хоч би те, що Петро Гулак-Артемовський 17 вересня 1817 р. адресував свій перший вірш українською мовою «Справжня добрість» Квітці-Основ'яненкові саме як одному з керівників «Товариства добродійності». У цьому посланні поет уславлює філантропічні ініціативи Квітки, закликаючи і його, і всю харківську громаду йти шляхом «справжньої добрості» без огляду на жодні перепони, бо все у світі відбувається з Божої волі. Зрештою, каже поет, «справжню добрість» люди споконвіку гнали від себе: «По сім-то, братику, і Добрість пізнають: / Клеймо їй – канчуки, імення їй – терпіння. / Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, / Того нехай поміж святими не кладуть!». Гулак-Артемовський змальовує Квітку носієм «справжньої добрості», її захисником і ревним проповідником, який, надихаючи своїх друзів на добрі справи, із захватом переказує знаменитий фінал платонівського діалогу «Федон»: «Дивіться, хлопці, лиш, – казав ти нам, – глядіть, / Як Добрість на світі живе і умирає, / Як, не злякавшися, кайдани надіває! / 3 якою радощою держить у руці мишак / І кухличок коли б, скривившись, випиває, / До Бога рученьки невинні простягає! / Отак-то, братики, умер Сократ, отак! / Чого ви, дурники? – сказав він веселенько / Своїм заплаканим в хурдизі школярам. – / Чого голосите? чкурніть лиш ви швиденько / Та дайте півня ви скулаповим попам! / Отак-то, братця, й ви, – казав ти, – хліб ви їжте, / А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!».

Крім свого улюбленого інституту, Квітка-Основ'яненко, починаючи з 1816 p., активно займається журналістикою. Слід сказати, що в 1816р. на всю величезну Російську імперію було тільки сім провінційних часописів і два з них – «Украинский вестник» та «Харьковский Демокрит» – виходили в слобожанській столиці за безпосередньої участі Квітки. Уже значно пізніше, 19 квітня 1841 p., він писав до драматурга, театрального критика й видавця Федора Олексійовича Коні: «Журнальна справа мені знайома. У 816-му році (чи ви вже народились тоді?) я тут, у пустелі, зорганізував журнал („Украинский вестник“), запроваджував поняття про видання, друк, читання журналу, то знаю, яким солоним є кожен рядок». «Украинский вестник», чи, як охрестив його Гулак-Артемовський, «Український гінець»