Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

Хоча дехто все-таки спробував висловити свою неприязнь.

Сергія Чемерицького моя свобода непокоїла. Цікавий психологічний вузол: до моєї появи він був найкращим учнем, мав беззаперечний авторитет. Саме перед ним учні повзали на колінах, щоб отримати зошит з виконаним завданням, і навіть платили йому за це: задача з геометрії - три грн., вправа з української мови - дві грн., а от твір з української літератури - цілих п'ять. Як бачите, Сергій таки високо цінував свої творчі здібності.

Він намагався конкурувати зі мною і робив це якнайпід-ступніше. Така чоловіча слабкість мене відверто відштовхувала. Йому навіть бракувало сміливости грати зі мною відкрито. Ні, він обрав інший шлях: скарг і доносів. Це трохи допомагало, однак день у день він поступався своїми позиціями. А я вичікувала. Я знала, що той, хто вважає себе бездоганним, одного дня неодмінно припуститься помилки. І цей день настав.

Вечір, присвячений п'ятдесятій річниці існування нашої школи, мали провадити учні. Такий собі подарунок для вчителів. Ведучими призначили «найкращого» та «найкращу», хлопчика та дівчинку, Сергія та Марго. Матеріал ми збирали самостійно: цікаві випадки, слова подяки вчителям, історії з життя школи. Ви розумієте, на що я натякаю: історії, випадки, казочки. Хто в нас тут фея казок? Це був мій шанс.

І я знала, що виграю, бо Сергій самостійно, без підручника під очима, не міг і двох слів докупи зв'язати. Та ще наша класна керівниця зробила своєму улюбленцеві справжню ведмежу послугу. Вона сказала, що це буде невимушений вечір у тісній компанії, щонайдовше - півгодини, тому ведучі можуть обмежитися невеличкими експромтами. «Найкращий експромт - підготовлений», - сказала я собі, рушаючи до бібліотеки. Свою промову я готувала десять днів. Вона складалася з найсмішніших випадків з життя школи, анекдотичних прикладів з її історії, ліричних відступів, влучних зауважень, доречних цитат, трьох віршів мого власного виробництва та іншої нісенітниці.

Інколи життя буває таким несподіваним… Невимушений вечір виявився урочистим святом, тісна компанія - комісією з районного відділу освіти, колективом вчителів у повному складі і батьківською групою підтримки. Тридцятихвилин-ний вечір тривав рівно три години, на яких мого експромту ледве вистачило. Я цитувала класиків, розповідала анекдоти, декламувала вірші і, звичайно, засипала вчителів лестощами, які, як відомо, роззброюють будь-якого супротивника. Водночас я робила дві справи: забезпечувала собі свободу дій серед вчителів та серед учнів. Останнього досягла без особливих зусиль.

Коли Сергій зійшов на сцену і побачив розмах заходу, його експромт закінчився, так і не почавшись. У пам'яті глядачів залишилася його єдина за весь вечір імпровізація - закам'яніла усмішка на блідому обличчі, якою й обмежився його внесок у програму свята. Після цього випадку Сергій мені не заважав. Він ненавидів мене тихо, він взагалі став таким тихим, що я його майже не помічала.

Нарешті я тримала в руках свою свободу, майже тримала, бо існувала ще одна, остання проблема. Того жахливого вечора, під час святкування ювілею нашої школи, я зробила відкриття, яке спочатку мене просто приголомшило. Уявіть собі, я стояла на сцені і наче дивилася на себе збоку. Мій рот усміхався, щось говорив, очі виблискували удаваними веселощами. Я була - сама улесливість, показність і фальшивість. Леді Брехня. Я ніби розчинялася у поглядах і думках присутніх, і кожна нова брехня випікала на мені палаюче тавро: «Ти наша. Ти така, як усі. Шматочок нашого веселого, безглуздого, порожнього свята». Принизливо і боляче. Все. Годі! Просто на сцені я подумки пообіцяла собі, що цей масовий захід буде першим і останнім у моєму житті. Так і сталося.

Відтоді я не брала участі у жодному колективному святі, вечірці чи поході.

Була друга чверть восьмого класу. Всіх учнів залишили після занять, бо класна керівниця розподіляла між нами вірші для декламування на черговому щасливому новорічному святі задоволених підлітків. Я стала у чергу (ненавиджу черги) і терпляче чекала, коли мені вручать клаптик паперу з моїм номером (який жах!) і віршем. Класна керівниця вже передчувала недобре. Протягуючи мені аркуш, вона зустрілася зі мною поглядом і не витримала.

- Марго, якщо ти і цього разу візьмеш вірш, а потім не з'явишся ні на репетицію, ні на свято, я буду змушена вжити жорстких, дуже жорстких заходів. Двійка з поведінки до твоїх бездоганних оцінок - не дуже приємний новорічний подарунок, чи не так?

Якою ж гадюкою ти можеш бути через якісь там вірші! Хоч річ і не в них. Річ у колективі, в однорідній масі, в м'якому тісті для ваших рук! Я усміхнулася. Лагідно, виказуючи розуміння.

- Інно Миколаївно, я саме хотіла обговорити з Вами це питання.

Вона аж затремтіла від обурення.

- Якщо ти почуваєшся хворою, як завжди, коли йдеться про дисципліну і організацію, то я нічого не хочу чути. Колектив вилікує!

Повільно дихаємо, Марго! Раз - два - три. Раз - два - три. Тепер відповідай тихо і спокійно.

- Ні, Інно Миколаївно, я про інше.

Ми залишилися віч-на-віч. Я глибоко вдихнула, машинально схрестила пальці і почала:

- Я дивилася графік міських шкільних олімпіад і чула, як вчителі сперечалися, якого учня обрати для участі в них. Як я зрозуміла, більшість зупинилася на моїй кандидатурі.

- Так, Марго. Хоч і дивно, але твої успіхи у навчанні розбігаються з твоїми досягненнями у колективі.

Я знизала плечима.

- У кожного з нас свої вади. Проте я готова взяти участь у всіх цих олімпіадах.

Вона здивовано підняла брови:

- У всіх дев'яти? Це забагато. До речі, дві олімпіади можуть бути в один і той само день. Мені здається, на четверте грудня за графіком призначені олімпіади з хімії і німецької мови.

- Для мене це - не забагато, Інно Миколаївно. Дев'ять олімпіад - саме те, що треба. Я впораюся. Але за умови, що буду звільнена від усіх видів колективної роботи впродовж навчального року. Щось на зразок нагороди. А стосовно двох олімпіад в один день - це ж не проблема. Я дивилася в розкладі - олімпіада з хімії о восьмій ранку, а з німецької мови