Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бережи гідність свою повсюди, людино!
Бухорої, таджицький поет XIV ст.
Тієї ночі в колежі де Бове коїлося щось дивне — замість того, щоб призначеної години спати, вихованці потайки пробиралися в дортуар найстарших, де очікувалася незвичайна подія. Про сон ніхто й не думав, хоч три години тому вечірній обхід вихователя застав усіх на своїх ліжках, під ковдрами.
Сірано де Бержерак зготувався прочитати своїм однокашникам щойно закінчену комедію “Осміяний педант”, чим одразу їх зацікавив. Адже дане ним прізвисько абату Гранже Сушений педант наводило на здогад, що в творі йтиметься про завідувача колежу.
У цьому невдовзі переконалися не лише учні, а й чернець, колишній екзекутор. До його келії раптово долинув грім. Спочатку він подумав, що надворі починається гроза, і схопився з ліжка, аби причинити вікно. Знаючи свої гріхи, боявся гніву божого. Та за хвилину — новий розкотистий вибух із коридора, куди виходили двері дортуарів. І чернець врешті збагнув — це регіт.
Запідозривши недобре, відставний екзекутор нашвидкуруч натяг на себе рясу і помчав по коридору, аби з’ясувати, що сталося, та донести абату Гранже. Він підкрався до дверей одного з дортуарів і почув знайомий голос Сірано де Бержерака, якого ще до появи червоношкірого не раз сік різками і відправляв у карцер.
Сірано читав якийсь твір, надзвичайно веселий і дотепний для слухачів. Та коли чернець почув ім’я абата Гранже, з якого глузував автор (екзекутор ще не відав, що написав ту комедію Савіньєн), його враз затіпало. А тут і схвальні вигуки:
— Молодець, Сірано! Читай наступний акт! Так йому й треба, Сушеному педанту!
Чернець збагнув: Бержерак читає свою п’єсу. І одразу кинувся до настоятеля. Без стуку ввірвався в спочивальню абата, неабияк перелякавши того.
— Вставайте, ваше преподобіє! Він насмілився паплюжити ваше святе ім’я у відповідь на справедливе покарання.
— Хто?.. Хто мені помщається? Чи, може, мені сниться? — спросоння бурмотів абат Гранже.
— Мерщій, мерщій, ваше преподобіє! Треба застати лиходія на місці злочину! Сірано читає всім вихованцям пасквіль на вас. До того ж злющий. Учні аж заливаються сміхом…
Абат Гранже вже не слухав відставного екзекутора, вискочивши із спочивальні. А той кричав йому вслід:
— Припишіть йому батога зі свинчаткою! Не менше сорока ударів, ваше преподобіє! І доручіть це зробити мені!
Поява абата Гранже в коридорі співпала з новим вибухом реготу під кам’яним склепінням. Тому-то учні не відразу почули його окрик негайно припинити свавілля, погрози не лише різками, карцером і батогом, а й всіма небесними карами.
— Індіанця сюди! Негайно! — зарепетував абат.
Відставний екзекутор, ображений тим, що Гранже не поклався на нього, прожогом кинувся по свого червоношкірого суперника. Він умів карати винних не гірше цього язичника. Але товстун у рясі зробив лише кілька кроків, зіткнувшись з індіанцем, який сам поспішав на гомін.
Угледівши нового екзекутора, учні перелякались на смерть, кинулися хто куди: молодші шаснули до своїх дортуарів, а старші вмить зникли під ковдрами, мовби й не вони щойно сиділи на ліжках. Тільки Сірано залишився на своєму місці за столом, на якому розклав списані дрібним почерком аркуші.
Жовтувато-блідий Гранже виглядав із-за спини індіанця, гнівно свердлячи очима зухвальця Савіньєна. Колишній екзекутор з ображеною міною на обличчі стовбичив осторонь.
— Відбери в нього рукопис! — наказав Августину абат.
Індіанець навіть не ворухнувся, втупившись у Сірано поглядом.
Савіньєн добре вловив стан свого таємного друга і сам простяг йому зібрані аркуші рукописної комедії “Осміяний педант”.
Уклонившись абатові, Сірано гордо сказав:
— Я не шкодую, ваше преподобіє, бо знаю свою комедію напам’ять.
Гранже від злості аж позеленів. Душу переповнювало сум’яття. Гнів боровся з тим почуттям, яке охопило його, коли він, здригаючись, лише здалеку побачив “знівечену” після екзекуції спину Сірано. Про свій таємний осуд жорстокої святої інквізиції він не ризикнув би говорити навіть на сповіді. І тепер воно, те почуття, разом з його огидою до крові, з чисто людською жалістю до страждань стримувало од винесення авторові злісної комедії вироку, про який кричав колишній екзекутор. І все ж він був розлючений, ображений витівкою свого вихованця, котрий так безбожно покепкував із нього. І абат грізно вигукнув:
— Я знищу це брудне творіння,[4] а тебе, грішний сину, посаджу в карцер аж до випускного акту. Але не думай, що принижуся до покарання батогом! — Гранже сказав неправду, не бажаючи виказати своїх справжніх почуттів. — Ти не достойний моєї помсти, хоча й піддав моє ім’я нарузі. За це й будеш зганьблений, зостаючись навіть на випускних іспитах у карцері.
— А як же я відповідатиму екзаменаторам? — примруживши очі, із сарказмом запитав Сірано.
Абата затрусило.
— Через заґратоване вікно! — випалив він.
Так Савіньєн надовго потрапив у карцер “під крило” свого червоношкірого друга. А той тільки й чекав цього, аби передати вихованцеві колежу таємні знання, які перейняв від убитого іспанцями старого носолобого наставника.
Тими таємницями, на подив Сірано, виявилися не якісь там заклинання чи дивовижні свідчення про світ, очевидно ж, недоступні розумінню прадавніх, що були змушені пізніше доходити всього самі. Це було мистецтво боротьби носолобих без зброї, чим слабші зрівнюються із сильними. Носолобі володіли знаннями людського організму і передавали своїм обранцям уміння користуватися такими фізичними прийомами, які ефективніші від будь-якої холодної зброї, що було важливо для всіх пригноблених.
Природна реакція Савіньєна втішала індіанця, але поки що не відповідала тому, чого він учив. Настали виснажливі тренування.
Лише йому відомими способами індіанець домігся,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев», після закриття браузера.