Читати книгу - "Поправка на Ікс, Валентина Миколаївна Журавльова"

я вершину Плутона. Тільки тепер я помітила в кутку екрана розпливчасті контури другого робота. Він уже спускався в кратер вулкана. Зовні робот скидався на спрута: сферичний корпус, четверо очей-лінз, п’ять гнучких металевих щупалець.

Щупальця тремтіли у водяному потоці…

— Я збільшив швидкість спуску, — сказав оператор.

Завітаєв мовчки поплескав його по плечу.

— Роботи в кратері, але керування не припинилося. Чому? — запитав Ревзін.

— Провідний зв’язок, — коротко відповів Завітаєв. — Цього разу ми побачимо, що з ними діється.

Роботи опускалися в глиб кратера з величезною швидкістю. Нічого не можна було розгледіти — освітлені промінням прожекторів стінки кратера зливалися в суцільну каламутну смугу.

Я спостерігала Завітаєва. Після розмови з Ревзіним мені дуже хотілося зрозуміти, по-справжньому зрозуміти Завітаєва. Було соромно за зовні ефектну, але неглибоку “мушкетерську” характеристику. Хто ж він, цей чоловік, що створює Атлантиду? Я не могла відповісти на це запитання. Дозрівала якась дуже неясна думка, але яка саме, я ще не усвідомила. Так буває у сні: простягаєш до чогось руку, ось-ось доторкнешся — і не дістаєш…

Завітаєв, наморщивши чоло, дивився на екран телевізора. По його худорлявому обличчю бігли, відбиті екраном, світлові плями. В миготінні світла було щось тривожне, насторожуюче. Але Завітаєв лишався спокійним. І це не був той спокій, що досягається вмінням приховувати хвилювання. Ні, Завітаєв і справді не хвилювався. З таким виразом обличчя людина дивиться в окуляр мікроскопа; десь у мікросвіті відбуваються події, по-своєму грандіозні, але людина спокійно крутить гвинт кремальєри, тому що вона, людина, стоїть над цими подіями і керує ними…

— З сімкою щось сталося! — вигукнув оператор.

На пульті керування тривожно заблимали сигнальні лампи. Я нахилилась до екрана. Було видно, як робот (його зображення швидко збільшувалось) розгойдується і судорожно змахує металевими щупальцями.

— Треба збільшити швидкість спуску вісімки, — неголосно сказав Ревзін. — Тоді пощастить проскочити.

— Ні. — Завітаєв уважно дивився на екран. — Нам треба знати, що трапилося. Це важливіше.

Ревзін дістав люльку, сухо спитав:

— Курити можна?

— Будь ласка, Павле Даниловичу, — всміхнувся Завітаєв. — Куріть.

На екрані діялося щось незрозуміле. Робот, відчайдушно розмахуючи щупальцями, бився з кимось невидимим. Це було схоже на фантастичний танок… У яскравому промінні прожекторів можна було розгледіти навіть найменші деталі робота: випуклі шви і цифру “7” на блискучому сферичному корпусі, оправу лінз, шарнірні з’єднання щупальців… Виразно було видно й скелясті стінки кратера, подекуди густо порослі водоростями. Але того, хто нападав на робота, ми не бачили. Мабуть, ця невидима істота пересувалася дуже швидко, бо робот метався з кінця в кінець, простягаючи щупальця то вгору, то вниз…

Машина відчайдушно боролася за своє життя. В цьому одночасно було щось трагічне й жалюгідне.

— Увімкніть ультрафіолетові світильники, — наказав Завітаєв.

Оператор заперечливо похитав головою:

— Зв’язок з сімкою…

— Тоді в другого! — швидко сказав Завітаєв.

— Єсть! — відповів оператор.

І майже в ту ж мить я побачила, як на екрані майнули три дивні світні силуети. Я не встигла розгледіти їх. Один насунувся на екран, зображення різко хитнулося — і екран погас.

— Кінець, — попихкуючи люлькою, неголосно промовив Ревзін. — Ці тварюки напали на вісімку. — Він помовчав, потім, не дивлячись на Завітаєва, сказав: — З ультрафіолетовим світлом ви добре придумали.

— Так, вдало, — кивнув Завітаєв і пояснив мені: — На великих глибинах риби часто-густо безколірні, прозорі, тому й непомітні. Але вони флуоресціюють під дією ультрафіолетового світла. На жаль, ми майже нічого не встигли побачити… Почекаємо хвилин сорок. Якщо роботам пощастить вирватися, вони випливуть… Готуйте скафандри, Павле Даниловичу.

— Ви… рискнете?

— Так. З роботами більше ми нічого не доб’ємося. Потрібна людина.

Голос Завітаєва долинав звідкись здалеку. Я втратила відчуття реальності подій. Все сталося надто швидко. Запаморочливий спуск роботів у кратер недіючого підводного вулкана, битва машин з невидимим ворогом, блискавичні стрибки дивних світних істот і погаслий екран телевізора… А у відсіку горіло світло, буденними голосами розмовляли Завітаєв і Ревзін, за стальною перегородкою по-діловому буркотів двигун.

— Я спущусь один, — говорив Завітаєв. — Це буде розвідкою. Якщо мені пощастить дістатися дна кратера, я подам сигнал. Тоді нехай ідуть усі… всі, хто може і хоче. Одному мені не справитися.

— Гаразд. — Ревзін вибив люльку, засунув її в кишеню. — Треба зайнятися скафандрами. — Він поглянув на годинника. — Через двадцять хвилин скафандри будуть готові.

* * *

Я пішла з Ревзіним, мені не хотілось заважати Завітаєву. Масивний, дебелий Ревзін легко пролазив у вузенькі люки, а я ледве встигала слідом. Нам довелося пройти вздовж усього човна: скафандри зберігались у кормовому відсіку, поряд з шлюзовою камерою.

Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.

Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:

— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?

— Над! — весело відповіла я.

Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.

— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.

— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.

Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.

— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би,