Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

У дворі він ще кілька разів показував той пергамент — і всюди його пропускали, низько вклоняючись.

Нарешті гонець з Баба — Алі[27] зупинився перед покоєм Якуба — баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно відчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.

Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Вся вона була завішана килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п'ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася під підборіддям, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем—молодиком.

Бейлер — бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не більше тридцяти літ. Невеличкі вуса під задерикуватим носом. Тверді вуста, велике підборіддя.

— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер— бей.

— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами…[28]

«О аллаху всемогутній… Невже?»

— У синій колір увібралася вся наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився в світ, де немає земних печалей і турбот…

Якуб — паша упав на землю і надто голосно заридав:

— Вай — вай — вай!

За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер — бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром? Невже Мухаммед?.. О, це хитрий і жорстокий султанчук — п'яничка…

Нарешті і бейлер — бей, і гонець припинили плач — розмова пішла далі.

Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…

— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммедові Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер — бей.

Гонець блиснув очима й закивав головою.

— Мудрість найблагороднішого Мухаммеда Третього відома всьому світові, — вів далі бейлер — бей.

Гість перебив його:

— Є ще одна звістка. Прошу прочитати оцей фірман[29] султана, адресований вам особисто. Прочитайте і негайно віддайте мені.

Якуб — бей розгорнув шматок пергаменту. «Наказуємо в будь — який спосіб умертвити Ях'ю. Мухаммед Третій».

Всю ніч казилося, шаленіло Чорне море.

Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися сторічні дуби на узвишші.

Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь скажене шайтанове вариво.

Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився своїми покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.

Такої скаженої ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.

Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла великий клунок у лівій руці.

Це були харем — агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях'я та Устя.

Різкий порив вітру притис четвірку до прямовисної стіни.

— Перечекаємо хвилинку, — тоненьким жіночим голоском прокричав Махмуд у вухо Єлени.

Вітер бив просто в лице.

З очей текли сльози, які вітер тут же зривав і припечатував до скелі.

— Уже недалеко, — прокричав харем—агаси і показав у темряву рукою. — Ось там, за поворотом, якраз і буде…

— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена. Вітер на мить вщух, а потім подув знову, але зі спини. І вони рушили далі.

Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що в цю ніч його життя робить якийсь крутий поворот.

Стара болгарка як тільки почула в палаці про те, що вже є новий султан, тут же помчала до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати дитину.

— Я нікуди не поїду звідси, — сказала Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько дав владу. Ось у мене є його лист… Я поїду в Стамбул. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!

— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до згадану,[30] де вас уб'ють… Уб'ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів…

— Я не можу кидати рідну землю.

— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, — прошу пробачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.

— Але це — рідна земля мого Ях'ї.

— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку. В Туреччині його буде вбито… Єдиний порятунок — тікати, й негайно… Повірте старому Махмудові. Він вас ніколи не обманював.