Читати книгу - "Та сама я"

котрі вранці виглядають ідеально: чиста шкіра, трохи сонне обличчя, але це навіть сексуально. Її волосся вільно лежало у хвості, а топ та штани для бігу робили з неї типову супермодель у неробочий час. Вона галопом спустилася до вестибюля, немов скаковий кінь у темних окулярах, і підвела елегантну руку в привітанні, немов було ще зарано для розмов. У мене ж із собою була лише одна пара шортів та футболка, у котрій я виглядала немов пухкий різнороб. Я геть не встигла поголити пахви, тож щільно притиснула лікті до боків.

– Доброго ранку, місіс Ґ.!

Джордж завзято простягнув Аґнес пляшку води.

– Усі готові?

Вона кивнула.

– Ви готові, міс Луїзо? Сьогодні біжимо лишень шість із половиною кілометрів. Місіс Ґ. хоче приділити більше уваги вправам для пресу. Ви ж розім’ялися?

– Гм, я…

У мене не було ані пляшки, ані води. Проте ми рушили.

Я й раніше чула вислів «взятися за діло», але, як виявилося, до Джорджа я по-справжньому не розуміла, що він означає. Він рушив коридором зі швидкістю, як мені здалося, шістдесят п’ять кілометрів на годину, і коли я думала, що ми от-от зупинимося біля ліфта, він відчинив двері, що ведуть до сходів, і ринув назустріч першому поверхові. Минуючи Ашока, я встигла вловити лишень його невиразне привітання.

Я б помолилася, та рання година завадила мені пригадати потрібні слова. Я ледве пленталася позаду цих двох скакунів, для котрих біг був радше розвагою, аніж катуванням. Мої коротенькі кроки ніяк не встигали за їхніми, а кістки струшувалися кожного разу, як підошви торкалися землі. Крім усього цього, ухиляючись, мені доводилося вибачатися перед кожним камікадзе-пішоходом, що траплявся мені на шляху. Мій колишній, Патрік, полюбляв бігати. Це ніби капуста грюнколь – одна з таких речей, котрі точно існують, можливо навіть корисні для здоров’я, але, відверто кажучи, не варті того, щоб витрачати на них своє життя.

«Ну ж бо, ти можеш!» – благала я себе. «Це саме той момент, щоб не здаватися! Так! Ти бігаєш у самому Нью-Йорку! Це нове життя!» Декілька кроків і справді здалися мені легкими. Але тоді машини рушили суцільним потоком, світлофор спалахнув червоним, і ми зупинилися на тротуарі. Джордж та Аґнес легко підстрибували на місці, а я просто намагалася дихати позаду. Опинившись на протилежному боці дороги, ми рушили до Центрального парку. Звуки машин поступово стихли, і ми опинилися в зеленому оазисі, що називають серцем міста.

Пробігши лише півтора кілометра, я вже зрозуміла, що це була погана ідея. Хоч я скоріш ішла, аніж бігла, мої груди судомно здіймалися від задишки, а стегно протестувало болем. Найбільшою відстанню, яку я пробігла за останні роки, були десять метрів до автобуса, на котрий я навіть не встигла. Я підвела очі й побачила Джорджа та Аґнес, які ще й розмовляли під час бігу. Я не могла дихати, а ці двоє ще й балакали.

Я пригадала батькового приятеля, в якого стався серцевий напад, поки він бігав. Тато завжди приводив це як наочний приклад того, що спорт – це небезпечно. Може, треба було попередити про свої травми? А що, як я от-от викашляю легеню просто посеред парку?

– У вас усе гаразд, міс Луїзо?

Джордж розвернувся до мене й позадкував бігом.

– Відмінно! – Я усміхнулася й підвела великі пальці догори. Я завжди мріяла побачити Центральний парк. Але ж не так!

Цікаво, що б сталося, якби я просто впала та померла у свій перший робочий день. Як би вони доставили моє тіло додому? Я ухилилася, щоб не зіштовхнутися з жінкою та трьома близнюками у візочку, який вона везла. «Благаю, Боже, – я поглянула на двох людей, що з легкістю бігли переді мною. – Коли ж хтось із вас уже впаде? Не обов’язково ламати ногу, можна просто розтягнути м’яз. Словом, щось таке, що болить лише добу та лікується шляхом лежання на дивані, піднявши ногу догори, та переглядом телевізора».

Я відчула, що відстань між нами все більшає і я нічогісінько не можу з цим удіяти. Ну що це за парк такий, із пагорбами? Містер Ґопнік розлютився б, якби побачив, що я не супроводжую його дружину. І сама Аґнес, мабуть, зрозуміє, що я просто дурна опецькувата англійка і геть ніякий не союзник. А мені на заміну знайде когось стрункого та гарного, хто краще розуміється на спортивному стилі.

Саме в цей момент мене перегнав якийсь старий. Він поглянув на мене, тоді зиркнув на свій фітнес-трекер і підстрибом побіг далі, слухаючи щось у навушниках. Йому було близько сімдесяти п’яти років.

«Ой, ну годі вже». Я провела його поглядом і тоді помітила кінний екіпаж. Я прискорилася й підбігла до конюха.

– Гей! Гей! Я можу попрохати вас підвезти мене до он тих бігунів?

– Яких бігунів?

Я вказала на крихітні фігурки вдалині. Він подивився на них, а потім знизав плечима. Я вилізла на карету й сіла позаду нього, поки він легким рухом поводів переконав коня рушити у потрібному напрямку. Таку поїздку навряд чи назвеш типовою для Нью-Йорка. Ми наблизилися до цілі, і я поплескала його по плечу, щоб вийти. Ми проїхали десь менше чотирьохсот метрів, проте я майже їх наздогнала. Я насилу зістрибнула вниз.

– Сорок баксів, – заявив конюх.

– Що?

– Сорок баксів.

– Але ми й півкілометра не проїхали!

– Леді, такі у нас ціни.

Вони й досі про щось спілкувалися. Я дістала дві банкноти по двадцять доларів із задньої кишені та жбурнула їх у чоловіка, а потім сховалася за каретою й продовжила бігти саме в той момент, коли Джордж обернувся та побачив мене. Я знов підвела великі пальці догори, немов увесь цей час бігла позаду.

Чоловік нарешті зглянувся наді мною. Він помітив, як я куль-гаю, і підбіг ближче, поки Аґнес розтягувала м’язи, розставивши довжелезні ноги, немов неймовірно гнучкий фламінго.

– Міс Луїзо! У вас усе гаразд?

Принаймні мені здалося, що це Джордж. Я більше нічого не бачила, мої очі заливав піт. Я зупинилася та, спершись руками на коліна, спробувала перевести дух.

– У вас якісь проблеми? Щось ви трохи почервоніли.

– Трохи… заіржавіла, – зойкнула я. – Проблема… зі стегном.

– Ви зазнали травми? Треба було сказати!

– Я не хотіла… нічого пропустити! – мовила я, витираючи очі руками. Чудово, тепер вони печуть.

– Де саме болить?

– Ліве стегно. Перелом. Вісім місяців тому.

Він узявся за моє стегно й повернув мою ногу вперед і назад, щоб відчути, як вона рухається. Я щосили намагалася не