Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

скоро відчув себе набагато краще. Звісно, я не став юнаком, та все ж у чималій мірі «помолодшав». Зморшки на моєму обличчі розгладилась, щоки запашіли рум’янцем, зникла сивина.

Лікуючись у санаторії, я не марнував часу і поступово знайомився з навколишнім життям. Незабаром мені дозволили потроху читати, слухати радіо, дивитись телевізійні передачі. Однак життя й само рвалося до мене звідусіль.

Я прибув у Сибір сто п’ятдесят років тому. Ми називали його тоді краєм майбутнього. І ось тепер я побачив новий Сибір, який змінився невпізнанно.

Був кінець жовтня, коли я прокинувся. В Сибіру це вже вважалося початком зими. Тому я здивувався, що погода стояла порівняно тепла, тільки ранками на ґрунті бували легкі приморозки. Довкіл санаторію ріс розкішний парк, правильніше сад. В ньому росли зовсім не «сибірські» породи дерев.

Було ясно, що змінився клімат Сибіру. Яким чином? Це було перше, чим я поцікавився. І тоді я дізнався, що наші праправнуки здійснили один цікавий, давно вже задуманий проект: неглибоку Берінгову протоку було перегороджено велетенською греблею завдовжки понад вісімдесят кілометрів. Потужні насоси, встановлені на цій греблі, перекачували з Північного Льодовитого океану в Тихий океан масу холодної води, а на її місце в холодний арктичний басейн потекли теплі води Гольфстріму. Почала танути полярна крига.

Вже через дев’ять років після того, як збудували цю чудову греблю, в Арктиці вивільнилась з-під криги поверхня води, яка дорівнювала дев’яти мільйонам квадратних кілометрів. Північний Льодовитий океан став тепер тільки Північним і перестав бути Льодовитим. Ефект був надзвичайний. У найхолодніших районах Сибіру середня січнева температура піднялась більш як на тридцять градусів.

Внаслідок танення криги стала помітно прибувати вода у Світовому океані, загрожуючи затопити багато прибережних міст і сіл. Та для цієї зайвини води вже було підготовлено двоє великих штучних морів — одне в пустині Сахарі, друге в Австралії, на місці Великої піщаної пустелі.

Люди переробляли планету на свій розсуд…

Усе було б дуже добре, тільки одна думка не залишала мене в спокої. Що я робитиму, коли скінчиться тримісячний курс лікування в санаторії? Стати «пенсіонером», як казали в наш час, мені не хотілось. Я відчував у собі достатньо сил, щоб трудитись і приносити користь людям. Я хотів працювати. Навколо мене вирувало життя, і я не хотів залишатися осторонь. Працювати, але ким? Ким?

Колись мене вважали визначним фахівцем у галузі атомної фізики. Але сто п’ятдесят років — для науки строк колосальний, наука нестримно рухається вперед, досить відстати на кілька років, щоб втратити спільну з нею мову.

Де ж я міг прикласти свої сили в цьому суспільстві? Міняти фах? Може, стати істориком і в школі розповідати дітворі про давноминулі будні соціалізму? Ні, це мене не вабило. І ось після деяких вагань я вирішив спробувати вивчити сучасний університетський курс ядерної фізики. Хоч пан, хоч пропав! Зрештою, не святі ж горшки ліплять, а мене ніхто в спину не туряє. Розберуся якось.

Навів на це мене, сам того не бажаючи, Кінолу. Якось уже надвечір він раптом зайшов до мене. З багатозначного виразу його обличчя я зрозумів, що в нього якісь приємні новини.

— Кажіть мерщій, із чим завітали, — мимохіть усміхнувся я.

— Знайшов! — загадково відповів він.

— Що саме?

— Родичів ваших знайшов.

— Моїх родичів? Це ж яких? У мене їх не може бути.

— Ваші прямі нащадки — праправнуки.

— Справді? Мої праправнуки? А я й не подумав, що їх можна знайти. Ви певні, що це не помилка?

— Абсолютно певен. Можу навіть ознайомити вас із відповідними документами. А крім того, є ще один непрямий доказ вашої кревності. Колись ви захоплювались філателією, чи не так?

— Захоплювався, ну то й що?

— І у вас був альбом, на титульному аркуші якого ви написали: «Нащадкам моїм передаю цю колекцію. Літо 1931 року. О. Хромов».

— То цей альбом у них?

— Авжеж, він зберігається у вашої праправнучки Олени Миколаївни Хромової.

Я не знав, як мені віддячити Кінолу.

— Де ж вона, ця моя праправнучка?

— В Австралії.

— В Австралії? Чому в Австралії? Як вона там опинилася?

Кінолу всміхнувся.

— От цього я вже не можу сказати. Знаю тільки, що живе вона в новому місті Торітауні, побудованому не так давно по сусідству з родовищем торію, працює в Науково-дослідному інституті атомної фізики. Олена Миколаївна — визначний учений-фізик, ваша колега.

«Праправнучка в Інституті атомної фізики! Оце так так!» — з хвилюванням подумав я.

— А можна з нею зв’язатися?

— Звичайно. Я вже розмовляв з Оленою Миколаївною по радіотелефону. Ось вам її номер, можете хоч зараз поговорити.

Я раптом спохопився.

— А моя праправнучка хоч розмовляє по-російськи?

— Розмовляє, розмовляє, — запевнив мене Кінолу і засміявся.

— Ви не смійтесь. Знаєте, через перекладача не вийде справжньої душевної розмови. А як же вона з тамтешніми жителями розмовляє? За допомогою кібернетичного перекладача?

— Ні, гадаю, вона знає й англійську. В наш час рідко зустрінеш людину, котра не володіла б бодай двома мовами.

Ми пройшли до кімнати, де на стіні висів великий плаский телевізійний екран. Кінолу за допомогою кнопок на рамі набрав потрібний номер, і матова поверхня екрана зайнялася голубим світлом. У лівому кутку екрана спалахувала й гасла червона пляма виклику абонента.

Зненацька рівне голубе тло зникло, і я побачив перед собою жінку середніх років. З хвилюванням вдивлявся я в її трохи сухорляве, видовжене правильним овалом лице, в насмішкувато примружені світло-сірі розумні очі. Мені раптом чомусь захотілося знайти в ній хоч якісь знайомі риси, котрі підтвердили б нашу,