Читати книгу - "Справа командора, Ігор Маркович Росоховатський"

не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.

— Так. — І додав: — Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? Їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.

— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.

— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…

Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”

“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово—камінь і відкинув його геть. Він сказав:

— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…

КОЛИ ПРИРОДА ЖАРТУЄ
I

«Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим…»

Це прислів'я в окрузі Лобіту, в африканській країні Анголі, звучало так: «Краще бути сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе, ніж африканцем Ньгаячокве». Бо ж не було в усьому окрузі людини, багатшої і здоровішої за сеньйора де Арготе, і не було істоти, біднішої й нещаснішої, ніж старий самотній Ньгаячокве.

«За все життя я не витратив на лікарів жодного анголара», — говорив сеньйор Луїс, і це було чистісінькою правдою.

Тому так і здивувався лікар Уолтер Кроумен, коли по нього заїхав чорношкірий шофер сеньйора Луїса.

— Ну, що там у вас трапилось? — спитав він у шофера.

— У сеньйора болить живіт. Сеньйор стогне. Я сам бачив, — заторохтів африканець. — Сеньйор послав за вами. «Мерщій!» — сказав сеньйор Луїс.

— Сеньйор Луїс? — насупив брови лікар.

— Так, так, пан сеньйор Луїсфернанготе, — закивав головою африканець, з'єднуючи ім'я і прізвище хазяїна в одне слово.

«Мабуть, якийсь там апендицит», — подумав Уолтер, уявляючи собі високого, стрункого сеньйора, завзятого наїзника й баскетболіста, і згадуючи слова старого лікаря Вальєроса: «Ніколи не зустрічав такого могутнього організму».

Він допитувався далі:

— А у лікаря Вальєроса ти вже був? Що з ним?

— Мій пан сказав: потрібні ви.

Уолтер знизав плечима, взяв чемоданчик з інструментами, що завжди стояв напоготові, й попрямував за африканцем.

Автомобіль помчав вузьким звивистим шляхом поміж акацій і велетнів—баобабів.

Уолтер, витираючи хусткою спітнілий лоб, дивувався: що ж примусило знатного сеньйора звернутися до нього, а не до відомого в окрузі лікаря Вальєроса?

Уолтеру минав тридцять четвертий рік. Він був бідний і тому, діставши після дев'яти років навчання й стажування право на приватну практику і не знайшовши роботи, поїхав «у чортове африканське пекло до тітоньки цеце». Звідси він регулярно надсилав гроші своїй сестрі, яка з трьома малими дітьми залишилася в далекій Пенсільванії, і постійно нарікав на спеку, на холодний вітер, на посуху, на уряд, на пихатих португальських сеньйорів, які завжди лікувались у інших, і на чорношкірих африканців, які не мали чим платити за лікування. Правда, тим бідакам подавав він допомогу майже безплатно, але щоразу бурчав, що це «востаннє».

Автомобіль звернув в алею фінікових пальм і зупинився коло великого двоповерхового будинку.

На ліжку біля вікна лежав сеньйор Луїс. На білій подушці чітко окреслювалось його пещене гордовите обличчя з маленькими вусиками й чорним клинцем борідки.

— День добрий! — привітався лікар.

— Здрастуйте, сеньйоре! — відповів господар, уперше повеличавши так Уолтера, — до цього він називав його просто Кроуменом. — Ви, мабуть, здивовані, чому я покликав вас. Справа в тому, що я серйозно захворів і хочу, щоб мене оглянув молодий і здібний лікар.

До мене дійшли чутки, що ви бунтівник і заколотник. І я подумав: ось здібна людина. Тільки той, хто відчуває, що, незважаючи на бідність, він чого-небудь вартий, бунтуватиме.

Він говорив, граючи у відвертість.

— Я сподіваюсь, що ви — людина скромна і вмієте берегти таємниці своїх пацієнтів. Лікар Вальєрос цим похвалитися не міг.

«Ага, ось ще одна причина!»

— Дозвольте насамперед оглянути вас, — запропонував Уолтер, підходячи до ліжка.

Він вислухав пульс, спитав, на що скаржиться хворий.

— Біль у шлункові й вище, важко дихати, — коротко відповів сеньйор Луїс, запитливо і пильно глянувши у вічі лікарю.

Уолтер нахилився ближче, вдивляючись у жовтаво-землисте обличчя. «Невже?» — майнуло в думці.

Лікар прощупав затвердіння і надто збільшену печінку.

— Рентген? — запитав Уолтер.

Сеньйор Луїс посміхнувся куточками вуст, але посмішка ця дуже скидалася на гримасу страху. Він витяг шухлядку столика, що стояв поруч ліжка, дістав звідти кілька рентгенограм.

Варто було Уолтеру глянути на них — і здогад перейшов у впевненість.

Лікар опустив очі і зустрів пильний погляд хворого.

— Ну що, сеньйоре лікарю?

Уолтер відвів погляд.