Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

одного, потопали в садках за металевими огорожами. Номер 58-й мав бути недалеко. Клосс збавив швидкість, потім скочив з мотоцикла й пішов безлюдним тротуаром. Навкруги панувала тиша, яку часом порушував гавкіт собак.

Задум Клосса був надзвичайно ризикований, проте він вважав, що інакше зробити не можна. Треба було переконатися, що Інгрід Кельд перебуває у фон Больдта і що вона не вийде на волю, а коли й вийде, то не раніше як завтра. Він знав, що розмова з генералом буде нелегка, але знав і те, що має в своїх руках неабиякі козирі. Щоправда, за браком часу не вдалося розшифрувати записки, та Клосс був упевнений, що саме фон Больдт намагається встановити зв’язок з Кірстговеном через Інгрід. Очевидно, вчора Штольп вручив Інгрід записку для резидента американської розвідки, а незабаром після цього генерал довідався (можливо, від Шульца, бо Шульц все-таки якось причетний до цього), що Інгрід Кельд працює й на гестапо. Генерал злякався, що його викриють, і вирішив діяти негайно. Чи він звелів ліквідувати Інгрід?.. Якби ж це знати напевно! Клосс розумів цих генералів, що після Сталінграда почали готувати змову проти фюрера. Вони поглядали на Захід, але ладні були до кінця боротися зі Сходом. Він не міг не зважати й на те, що Больдт зуміє-таки домовитися з Інгрід, а може, навіть і з Мюллером…

Тим часом він вирішив якнайкраще використати свої козирі. їх він перевірив, розмовляючи по телефону з фон Больдтом. Спочатку поїхав було до штабу Головного командування вермахту, де працював генерал. Черговий офіцер зустрів його здивовано й сказав, що фон Больдта вже немає і що до нього додому можна телефонувати тільки у винятково важливих справах. Клосс відрекомендувався і попросив з’єднати його з генералом.

— Сьогодні я нікого не зможу прийняти, — почув він голос фон Больдта, коли Клосс відрекомендувався йому офіційно.

— Йдеться про завдання, яке ви, пане генерал, доручили обер-лейтенантові Штольпу, — сказав Клосс тихо і з притиском.

На другому кінці проводу запала мовчанка: старий пруссак, напевне, щось обмірковував.

— Приїздіть, — нарешті різко кинув він у трубку.

Біля брами стояв солдат вермахту. Почувши прізвище Клосса, він натиснув кнопку — двері відчинилися. На східцях, що вели до вілли, на нього вже чекав обер-лейтенант Штольп. Він стояв без кашкета, з забинтованою головою. “Він не повинен би мене впізнати, — подумав Клосс, — я ж намагався змінити голос… та коли й впізнає…”

— Пан генерал на вас чекає, — сухо промовив Штольп.

У вітальні Клосс скинув плащ і, повагавшись якусь мить, взяв чорний портфель з собою. Він згадав про пластикову “іграшку”, яка спокійно лежала між паперами на дні портфеля. Коли не буде іншого виходу… Клосса провели до величезної кімнати з важкими меблями, письмовим столом під чималим портретом Бісмарка. На стінах ще висіли портрети Гінденбурга і Клаузевіца. У своєму домашньому святилищі генерал фон Больдт не знайшов місця для портрета фюрера. Господар сидів у глибокому кріслі за письмовим столом, монокль злегка викривляв його обличчя. На Клосса він дивився так, як дивляться на не дуже дисциплінованих підлеглих, у яких вистачає нахабства порушувати спокій своїх начальників усілякими дрібницями. Девізом генерала Больдта здавна були слова: “У зоні, що підлягає моїй владі, не може статися нічого надзвичайного”.

Він не подав Клоссові руки, показавши тільки на стілець. Обер-лейтенант Клосс не збирався викладати перед ним своїх карт, принаймні відразу.

— Я приятель панни Інгрід Кельд, — почав Клосс і глянув на генерала, але на обличчі старого пруссака не ворухнувся жоден м’яз. — Я відважуюсь припустити, — вів Клосс далі, — що ви, пане генерал, маєте в своєму розпорядженні матеріали (він подумки відзначив, що думку сформулював невдало), які можуть вплинути на долю цієї молодої дівчини.

— Ви, напевно, збожеволіли! — промовив генерал, а Клосс подумав, що кожний прусський офіцер, побачивши генеральський гнів, геть утратив би відвагу. Проте він не був прусським офіцером, і непорушне обличчя Больдта, окрім ненависті, викликало в нього, тільки азарт.

— Звичайно, ви можете заперечити, пане генерал, — спокійно сказав Клосс, — але тоді я думатиму, що то обер-лейтенант Штольп на свій страх і риск і без наказу намагався вчинити обшук у квартирі панни Кельд, користуючись при цьому її власними ключами.

— Мої офіцери все роблять тільки з мого наказу, — зауважив генерал і запалив сигару.

“А він все-таки до певної міри лояльний”, — подумав Клосс.

— Ви дозволите, пане генерал, запалити й мені? — запитав уголос.

— Авжеж, — буркнув фон Больдт, не запропонувавши йому сигари.

— Отже, якщо, — Клосс уже говорив майже пошепки, — Штольп не діяв на власний розсуд, то те, що він шукав, було потрібне особисто вам, пане генерал. А ключі він міг одержати тільки з рук Інгрід Кельд, яка десь о пів на сьому вечора зникла при загадкових обставинах.

— А що там шукав Штольп? — Генерал витяг монокль і тепер з певною цікавістю розглядав Клосса.

— На це, пане генерал, ви легко знайдете відповідь, — чемно відповів обер-лейтенант.

— Дурниці! Я не люблю наклепів, юначе.

— Я вважаю, — генералів гнів не справляв на Клосса ніякого враження, — що Штольп погано виконав своє завдання.

Вони міряли один одного поглядами. Генералові фон Больдтові за все життя ще ні разу не доводилося розмовляти з якимось там обер-лейтенантом як з рівним.

— Чого ви все-таки хочете? — пробурмотів він.

Клосс ледь помітно усміхнувся; обличчя генерала вже трохи проясніло.

— Небагато, пане генерал. Підтвердження, — Клосс якийсь час не міг підібрати потрібного слова, — що Інгрід Кельд перебуває у вашому розпорядженні. І кілька слів про те, що ви збираєтесь з нею зробити.

Генерал мовчав. Повагавшись якусь мить, він простяг Клоссові сигару й срібний ножик.

— Звідкіля вам відомо про Штольпа? — запитав він.

— Я бачив його в квартирі Інгрід Кельд.

— То це ви його так почастували?

— Авжеж.

— Що вам ще відомо?

— Багатенько, — відповів Клосс. Він все ще не збирався відкривати своїх карт.

— Нічого ви не знаєте, — несподівано промовив генерал. —