Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

потім Служба Божа. Я стояв у притворі. Церква була вщерть заповнена. Після свячення пасок я побачив моїх рідних, які не сподівалися мене бачити. Ми всі раділи, що будемо в той день разом.

Мої товариші медицини, Шевчук і Харук теж були у нас. У нашій хаті квартирував штаб німецької фронтової частини, так що нам прийшлося запросити до сніданку двох німецьких старшин. Самогонка пригодилася і направила настрій, захмарений присутністю недалекого фронту й гуркоту гарматних пострілів.

Після сніданку мій 14-літній брат, Семен, викликав мене на двір і каже: "Миколо, ходи я тобі щось покажу". Він зі своїм сусідським товаришем, Дзядиком, завів мене до нашої стодоли й витягнув з соломи німецьку машинову пістолю (МП).

— Звідки ви це взяли? — спитав я.

— Вкрали від німців!

— Ви що, здуріли, не знаєте, чим то пахне?

— Нам казали "хлопці" роздобувати зброю, то ми...

І що я міг їм на це сказати, хіба остерегти, щоб були уважні.

В той час життя було суцільним ризиком. Траплялося часом, що гинули зовсім невинні люди. А вони хочуть принайменше чимось прислужитися добрій справі.

За якийсь час німці зробили контрофензиву і на декілька місяців відкинули большевиків. Фронт трохи устабілізувався. Петро Харук і Михась Шевчук змогли по Великодні поїхати до Городенки. Я мусів вертатися до Львова. Мати нарікала, що "чужі хлопці сидять у нашій хаті, а ти волочишся по Львові та ще й молодшу сестру береш зі собою". Мама лише так нарікала, але сама, бідна, знала, що наша доля не завжди в наших руках.

Зимовий триместр закінчився десь у травні, але багато студентів залишилося ще у Львові. Ситуація була дуже непевна, фронт зближався, говорилося про евакуацію інституту до Бресляв (Вроцлав). Організація підготовлялася до переходу в повне підпілля. Український Центральний Комітет готувався до еміґрації. Об'єднання Праці Українських Студентів (ОПУС) скликало збори студентства в залі при вулиці Францішканській ч. 7, де промовляв д-р Лончина, голова ОПУС-у і від імені УЦК давав вказівки, що дальше робити студентам. Рекомендувалося: 1) еміґрувати, 2) вступити в ряди української дивізії і 3) тільки тим, які заанґажовані в якійсь іншій діяльності, йти за вказівками їхніх організацій.

Від імені студентського проводу ОУН виступив на тих зборах, перший раз відкрито, Роман Галібей, і закликав не еміґрувати, не вступати в ряди дивізії, а залишатися на рідних землях і включитися в підпільну визвольну боротьбу. Це була тогочасна позиція українського підпілля і його члени були зобов'язані й готові це виконати. Велика більшість членства залишилася на рідних землях. Багато з них загинуло, як В. Михайлунів, Мельничук, І. Зарічний, Сидор, С. Косарчин, Стефанович та інші. Багато пройшли через тюрми й табори смерти, інші, як Крук-Мельодія, Гук, Радейко, пробилися з відділами УПА на Захід.

Десь при кінці червня, я дістав доручення зголоситися у визначений день в околицях Старого Самбора, в селі Горішньому Лужку. Я теж одержав дозвіл поїхати до дому й приготуватися до переходу в підпілля. В той час я довідався, що моя сестра, Стефа, яка була тоді в організаційній мережі у Львові, була долучена до групи, яка мала їхати "на захід".

Я поїхав додому, забрав потрібні мені речі й прощаючись з мамою, дідом і бабою сказав їм, що, на жаль, на нас двох вони не можуть числити, щоб нас скоро побачити. Одинока надія для них — це молодший брат. І так потім воно й сталося. Мати була при ньому дома, а потім на засланні на Далекому Сході.

На означений час я зголосився у Горішньому Лужку. Там я вже застав Романа Галібея, а крім нього, деяких великих провідних людей нашої організації: Миколу Лебедя, Мирослава Прокопа, Дарію Ребет, о. д-ра Гриньоха, Івана Багряного, Гуцула, Уласа та інших. Вони мали до розпорядження два авта й один грузовик. Цим транспортом ми подалися в сторону Турки. Я запитав Романа: "Куди ж ми їдемо?" Я весь час був тої думки, що коли мені сказали зголоситися в Горішньому Лужку, то напевно нашою метою буде поблизька Недільна, куди ми колись транспортували великі запаси паперу. Я додумувався, що там, мабуть, буде якийсь пропаґандивний чи видавничий центр, а тому що я в той час був номінально референтом пропаґанди при студентському проводі, то ці припущення видавалися мені найбільш правдоподібними.

Роман, однак, мені сказав, що ми є прикріплені до Закордонного Представництва УГВР й наразі їдемо на Захід. Я не мав про це якоїсь конкретної думки, але був привчений до того, щоб сповняти те, що кажуть робити, чи їхати, куди тебе пошлють. Роман не був задоволений з того рішення й казав мені: "Та що тобі? Все одно. Але як я покажуся на очі тим товаришам, що еміґрують, коли я на студентських сходинах закликав не еміґрувати, а залишатися на рідних землях". Але для нього теж нічого не лишалося, тільки повинуватися наказові.

І так пройшли ті два студентські роки, 21-ий та 22-ий роки мого життя. Формально ми були студентами. Але, як видно з розповіді цього одного студента, ті студентські роки нормальними не були. Час був дуже несприятливий, щоб концентруватися тільки на студіях, було просто неможливо, чи користуватися благами нормального студентського життя.

Помимо всіх перешкод, ми намагалися робити те, на що дозволяли нам ті бурхливі часи й тяжкі обставини. Важко сказати, чи всі ми згадуємо ті студентські роки з тою самою дозою щастя, як роблять ті, що студіювали в нормальний час. Не виключене, однак, чи студенти, які студіювали в т. зв. нормальних часах, не заздрять нам, яким доля судила жити й діяти в ті неповторні роки.

Я особисто вірю, що ми були щасливіші, бо мали чим жити й не треба було нам шукати забуття в алькоголі чи в інших хемічних субстанціях. Ми не хворіли нудьгою, недугою відчуження, бо кожний день приносив нам новий виклик, нову проблему до розв'язки. Ми, як студенти й частина нашого народу, мали високі ідеали, за які багатьом прийшлося віддати своє молоде життя. А ті, що їм