Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

слуги спілкувалися між собою через огорожу, але ні сам Кроулі, ні його дружина, ні їхні друзі не хотіли знати ні номера двохсотого, ні номера двісті другого. Коли хтось приходив у будинок двісті перший, його зустрічали дуже радісно: господар і господиня з усмішкою привітно тиснули йому руку, пригощали добрим обідом, так наче мали три або чотири тисячі певного річного прибутку. Але вони таки його й мали - тільки не в грошах, а в продуктах і в чужій праці. Якщо вони й не платили за баранину, то вона в них була, якщо вони й не давали золота за своє вино, то яке нам до того діло? Ніде до столу не подавали кращого вина, як у чесного Родона, і ніде не було таких веселих, вишу­кано сервованих обідів. Його невеличкі вітальні були найзатишнішими і найскромнішими з усіх, які тільки можна собі уявити, Ребека оздобила їх з великим смаком тися­чами дрібничок, привезених з Парижа, а коли ще вона сідала до фортепіано і безтурботно заводила пісню, гостеві здавалося, ніби він потрапив у домашній рай, і він визна­вав, що хоч господар цього дому не дуже мудрий, зате його дружина чарівна і ніде не влаштовують таких приєм­них обідів.

Дотепність, розум і зухвалість швидко здобули Ребеці славу в певних лондонських колах. Біля дверей її будинку спинялися солідні карети, і з них виходили дуже поважні люди. В Парку її коляску завжди бачили в оточенні модних денді, а в її маленькій ложі на третьому ярусі опери завжди видно було багато голів, що весь час мінялися. Але треба визнати, що жінки тримались осторонь від неї і їхні двері були зачинені для нашої маленької пройдисвітки.

Про життя і звичаї світських дам автор, звісно, може сказати тільки те, що чув від інших. Чоловікові так само важко проникнути в нього чи збагнути його таємниці, як довідатися, про що розмовляють жінки, коли після обіду залишають їдальню. І тільки після наполегливих розпитів можна здобути певне уявлення про ті таємниці. Виявля­ючи таку саму наполегливість, кожен, хто прогулюється Пел-Мелом і вчащає до столичних клубів, коли не з влас­ного досвіду, то від знайомих, з якими він грає в більярд чи разом снідає, дізнається дещо про вищий лондонський світ,- скажімо, про те, що там, так само як є чоловіки, схожі на Родона Кроулі (ми вже згадували про його ста­новище), які можуть видатись великими людьми новачкам, що ще не призвичаїлись до Парку й вічно бачать тих джентльменів у товаристві найвідоміших юних аристокра­тів, є й жінки, яких можна назвати улюбленицями чолові­ків: біля них упадають усі джентльмени, зате їхні дружи­ни не виявляють їм ніякого довір’я й пошани. Така, на­приклад, місіс Випікайдуш, вродлива леді з білявими куче­рями, яку ви щодня можете побачити в Гайд-парку, в ото­ченні найзначніших і найуславленіших денді нашої кра­їни. Або місіс Роквуд, про вечори якої докладно пишуть у великосвітських газетах і в якої обідають посли й вель­можі; можна було б назвати й багатьох інших, якби це було потрібне для нашої історії. Та якщо прості люди, да­лекі від світу, чи провінціали, що горнуться до вищих кіл, милуються такими леді в прилюдних місцях, де вони ото­чені показним блиском, або заздрять їм здаля, то хтось обізнаніший міг би їм сказати, що ті дами мають не біль­ше шансів ввійти в так зване «товариство», ніж будь-яка темна дружина дрібного землевласника із Сомерсетшіра, що читає про них у «Морнінг пост». Чоловікам із лондон­ського вищого світу відома ця сумна правда. Ви не раз чули, як безжалісно вилучають з «товариства» леді, на­чебто й заможних і з високим становищем. Шалені зусил­ля, яких вони докладають, щоб потрапити в те коло, при­ниження, яких вони допускаються, образи, які вони терп­лять, здивують кожного, хто вивчає людський рід чи його жіночу половину. Намагання будь-що потрапити у верхи суспільства й труднощі, які для цього треба здолати, могли б стати вдячною темою для письменника, якому не бра­кує, розуму, часу і знання рідної мови, необхідних для того, щоб написати таку повість.

Тих кілька дам, з якими місіс Кроулі була знайома за кордоном, не лише не захотіли відвідувати її, коли вона опинилася по цей бік Ла-Маншу, а й навмисне обминали її при зустрічі. Аж дивно, як ті вельможні леді враз за­були її, і, безперечно, Ребеці не дуже приємно було пере­конуватися в цьому. Коли леді Голодвірс зустріла її в фойє опери, то зібрала навколо себе дочок, наче вони могли заразитися від самого дотику Бекі, і, позадкувавши на крок чи два, заслонила їх своїми грудьми і втупилася в свого маленького ворога. Але, щоб спантеличити Бекі, треба було куди гострішої зброї, ніж той крижаний холод, що струмував з похмурих очей старої Голодвірс. Коли леді де ля Цвіль, що часто їздила верхи поруч з Ребекою у Брюсселі, зустріла відкриту коляску місіс Кроулі в Гайд-парку, її милість геть осліпла й так і не впізнала своєї колишньої приятельки. Навіть місіс Бленкінсоп, дружина банкіра, не привіталася з нею в церкві. Тепер Бекі постій­но ходила до церкви; дуже повчально було бачити, як вона з’являлася там разом з Родоном, що ніс два великі моли­товники з позолоченими обрізами, а потім покірно вислу­хував усю відправу.

Родон спершу брав дуже близько до серця образи, яких зазнавала його дружина. Він супився, лютував і погрожу­вав викликати на поєдинок чоловіків та братів кожної з тих зухвалих жінок, що не віддавали Ребеці належної пошани. І тільки її найсуворіші накази і благання стри­мували його в межах пристойності.

- Адже ти не можеш ввести мене в товариство пострі­лами,- добродушно казала вона.- Не забувай, любий, що я була тільки гувернанткою, а ти, мій бідолашний, дур­ненький півнику, маєш найгіршу славу - тут і борги, і карти, і всякі інші вади. Поступово ми здобудемо собі скільки завгодно друзів, а тим часом ти повинен бути гар­ним хлопчиком і в усьому слухатися своєї вчительки. Па­м’ятаєш, як ти осатанів, коли ми почули, що твоя тітка майже все залишила Піттові та його дружині? Ти хотів був роздзвонити про це по всьому Парижі, і якби я не стримала тебе, де б ти був тепер? У борговій в’язниці Сен-Пелажі, а не в Лондоні, в нашому гарненькому будинку з усіма вигодами. Ти так лютував, що ладен був убитих свого брата, недобрий мій Каїне. І що б вийшло, якби ти й далі сердився? Хоч би ти скільки лютував, а тітчиних грошей не вернеш, тож