Читати книгу - "Казки для дітей, Франко І. Я."

Скоро їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоби закінчив війну і піддався нам, і тоді ми виграли.

- Славно, славно! - закричали всі звірі.

- Значить,- говорив далі Лис,- треба нам іти густою лавою, держатися купи, бо там у неприятеля є й орли, і шуліки, і всяка погана птиця; як будемо йти вроздріб, готові нам очі видовбувати, абощо. А разом, то все безпечніше.

- Правда, правда,- крикнув Заєць, у котрого на саму згадку про орлів аж ноги затряслися.

- Я буду йти попереду, а ви всі за мною,- говорив далі Лис.- Бачите мій хвіст,- се буде у нас бойова хоругов. Усі маєте пильно дивитися на мій хвіст. Поки я буду його держати просто догори, то знак, що все безпечно, що можна йти сміло. Якби я завітрив десь якусь засідку, то зараз похилю хвоста троха вдолину; то знак для вас, що маєте йти троха помаліше і осторожно. А якби вже зовсім біда була, тоді я затулю хвіст між ноги, а ви всі тоді втікайте щодуху.

- Славно, славно! - закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість. Комар, вислухавши весь той премудрий план, полетів до Королика і розповів йому все докладно.

На другий день, скоро світ, зібралися звірі до походу. Земля дуднить, галуззя хрустить, рев, крик та писк по лісі, аж сум побирає. А з другого боку птаство почало злітатися: повітря шумить, листя з дерев сиплеться, крик, гамір, крапання, що не дай господи. Густою лавою йдуть звірі просто до Короликового гнізда; густою хмарою літає понад ними пташня, та що, не може їх спинити. Та старий Королик про се не дбає. Побачивши Лиса, як сей гордо машерує поперед війська з хвостом, мов свічка, піднесеним угору, він кликнув Шершня і каже до нього:

- Слухай, небоже! Бачиш ти он сього Лиса? Се ворожий генерал. Лети щодуху, сядь йому на живіт і жали що маєш сили.

Шершень полетів та й просто Лисові на живіт. Почув Лис, що щось там шпортає у нього на животі; от-от би знизив хвіст та обігнався, але ні, його хвіст нині - бойова хоругов, не можна! Аж тут Шершень як не шпигне Лиса в саме болюче місце!

- Ой лишенько! - скрикнув Лис і знизив хвіст наполовину.

- Що там? Що там? - загомоніли звірі.

- Мабуть… якась… засідка,- пробубонів Лис, а сам аж зуби заціплює з болю.

- Засідка, засідка! - пішов голос поміж звірячі ряди.- Осторожно, браття, бо засідка.

Та в тій хвилі Шершень як не вжалить Лиса що мав сили! Лис як не завиє з болю, як не підскочить на півліктя вгору, як не затулить хвіст поміж ноги та втеки! А звірі вже не питали, що там сталося, а в переполоху як не кинуться навтікача куди хто міг, одні через других. А птахи, оси, комарі, шершні за ними, на них, б’ють згори, дзьобають, рвуть, кусають. Страшна була різанина! Звірі, котрі не погибли, ті порозбігалися і поховалися по ямах, а Королик зі своїми птахами та комахами одержав знамениту побіду.

Радісно прилітає Королик до свойого гнізда і говорить до дітей:

- Ну, діти, тепер можете їсти, бо ми віднесли знамениту побіду над звірами.

- Ні,- говорять короленята,- не будемо їсти, поки Медвідь не прийде сюди і не перепросить нас.

Що було робити? Полетів Королик до Медведевої гаври, сів на гілляці над його головою та й говорить:

- Ну, Бурмиле, а смачно воюватися з Короликом, га?

А Медведя, що в війську йшов із самого заду, в часі переполоху добре-таки кабани, серни та олені ратицями попід ребра потолочили, так що він лежав та тільки охав.

- Іди, дай мені спокій,- буркнув він.- І десятому закажу, щоби з тобою не зачіпався.

- Ні, небоже, сього не досить,- мовив Королик.- Мусиш піти до мойого дупла й перепросити моїх дітей, бо коли ні, то ще тобі гірше лихо буде.

Не було що змагатися. Мусив Медвідь іти і перепросити короленят, що вони не є жадні потерчата, а чесних батьків чесні діти.

Аж тоді короленята задовольнилися і почали знов їсти та пити.

 

 

 

Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча, а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:

- От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю.

- А пощо я тобі здався? - питає Вовк.

- Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села».

- А пощо я громаді здався? - питає Вовк.

- А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають.

- Ну, так що з того, що вибирають?

- Не то біда, що вибирають,- мовить Осел,- а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло.

Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.

Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:

- Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був - і чого ж то