Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

Ніко­го ти не знаєш. Ніхто те­бе не знає. Сам собі.

- Добре вам. Нам так не мож­на.

- Чому не мож­на? Хіба і вас не рівняє панський на­ли­гач?

- Правда твоя, - по­ду­мав­ши, ска­за­ла во­на.- Та чо­му во­но так? Усі, ка­жуть, пе­ред бо­гом рівні, а бач: один у не­волі скніє, а дру­гий п'є, роз­ли­ває сльози людські.

- То лю­ди-со­ба­ки так за­ве­ли, - гірко од­ка­зав він.

- Люди? що ж тим лю­дям ро­би­ти?

- Що ро­би­ти? Би­ти, да­ви­ти па­кос­ників, - он що ро­би­ти.

- Чому ж їх не б'ють? не дав­лять? - од­но до­пи­тується во­на.

- Того, що лю­ди дурні. Да­ли на се­бе яр­мо на­ки­ну­ти, а ски­ну­ти не­ма ке­бе­ти. Звикнися з тим яр­мом.

- А що ж роб­лять такі, хто не зви­кає? Ко­го да­вить те яр­мо?

- Що роб­лять? Тіка­ють більше.

- Куди ж ти вте­чеш? Це - манд­ри?.. - якось бо­яз­но, на­че зля­ка­ло її те сло­во, спи­та­ла во­на.

- Мандрівочка - на­ша тіточ­ка! - од­ка­зав він. Во­на тільки що розк­ри­ла рот, щоб ска­за­ти щось, як не­да­ле­ко від їх по­чу­ло­ся:

- Та де ж во­на діла­ся? Ку­ди во­на за­хо­ва­лась? Во­на зля­ка­но озир­ну­ла­ся кру­гом і, як опе­че­на, схо­пи­лась.

- Куди ти? - спи­тав він.

- Он ме­не ки­ну­лись. Шу­ка­ють. - Про­щай. Ви­ходь ко­ли-не­будь сю­ди…- і він не вспів поп­ро­ща­тись з нею, як во­на по­за ку­ща­ми побігла на­зустріч дівча­там.

- Бач і ми шу­каємо, ша­ри­мо її, а во­на он про­ход­жується.

- Я хо­ди­ла аж до ку­пальні. Там так гар­но, - ка­за­ла во­на…- Лис­тя ба­га­то по­на­па­да­ло. Вітру зовсім не­має. Теп­ло, як літом.

- Ходімо і ми.

- Ходімо.

І Мот­ря по­ве­ла дівчат геть у про­тив­ну сто­ро­ну від то­го місця, де зос­тав­ся Ва­силь.

Після то­го ра­зу Ва­силь частіше і частіше по­чав навіду­ва­тись у са­док. Іноді і до­щик осінній мо­ро­сить, а він після обіду за­бе­реться між гу­ща­ви­ну - сно­ви­гає. Отут во­на хо­ва­ла­ся, отут сиділа… І йо­му лег­ше й тепліше зро­биться на серці. Хоч од­на знай­шла­ся ду­ша та­ка, з кот­рою він по­ба­ла­кає як слід, кот­ра гли­бо­ко за­зи­ра­ла своїм чор­ним оком у йо­го ду­шу.

Коли яс­на лу­читься го­дин­ка, то й во­на вибіжить. Стрінуться, по­хо­дять по­за ку­ща­ми, по­ба­ла­ка­ють, во­на по­жаліється своїми бо­ля­ми, своєю до­са­дою і розійдуться за­до­во­лені обоє. Во­на з яко­го ча­су ста­ла хоч сумніша на­че, за­те рівніша, тих­ша, - не пе­ре­хо­ди­ла відра­зу од за­лив­но­го ре­го­ту до гірких сліз, як бу­ло спер­шу.

Раз у неділю Ва­си­ля стрів пан у сад­ку. Пан не сам був, а з дівча­та­ми. Сон­це так яс­но світи­ло і гріло, що па­нові аж ста­ло жар­ко. Він, ски­нув­ши шап­ку, ути­рав плат­ком своє си­те за­потіле ли­це і ре­го­тав­ся з ви­га­док та ігра­шок дівчат. А во­ни од­на пе­ред од­ною вих­ва­ля­ли­ся та біга­ли, кру­ти­ли­ся пе­ред ним, то стри­ба­ли од­на одній на плечі, то ло­ви­ли за довгі ко­си.

Одна Мот­ря покірно в сто­роні ішла собі, пох­ню­пив­шись.

- Чего ты, ми­лаш­ка, та­кая скуч­ная? - підійшов­ши до неї і вщип­нув­ши за білу круг­лу щічку, спи­тав­ся її пан.

Мотря пов­ни­ми су­му очи­ма ди­ви­ла­ся на па­на.

- То во­на ще не роз­гу­ля­ла­ся. Поз­вольте, ба­рин, нам її про­го­ни­ти, - ве­се­ло мов­лять до йо­го Анют­ка та Хівря.

- Прогоните, про­го­ни­те! - усміха­ючись, ска­зав він. Дві здо­ро­венні дівки, ухо­пив­ши її за ру­ки, пом­ча­ли по­пе­ред се­бе. Мот­ря бігла, спо­ти­ка­ла­ся, бо­яла­ся упас­ти.

Пан сто­яв, плес­кав у до­лош­ки і ре­го­тав­ся. На той час са­ме Ва­силь витк­нув­ся з-за ку­ща. По­ба­чив­ши па­на, він ски­нув шап­ку і вкло­нив­ся. Па­но­ве ли­це зра­зу по­чер­воніло, а очі по­ко­си­лись.

- Ты че­го здесь?

- Ходив, ба­рин, на ку­пальню по­ди­ви­тись.

- Твоє мес­то в ко­нюш­не. Сту­пай! - грізно ска­зав він і од­вер­нув­ся.

Василь тілько скрут­нув го­ло­вою та заск­рипів зу­ба­ми. Він чув там на­ни­зу крик Мотрі… У йо­го очах блис­кав­ки засвіти­ли і, тілько по­ба­чив­ши, що за Мотрею га­ня­ються дві дівки, він зас­по­коївся. "Гра­ються", - по­ду­мав він і по­хи­лив у двір.

День був гар­ний, а ніч ви­па­ла ще кра­ща. Ви­си­па­ли зорі по небі, зійшов місяць, пов­ний, здо­ро­вий, як діжа. Не­ма тієї со­няч­ної спе­ки. Ле­генький мо­ро­зець об­би­ва лист з де­ре­ва, ус­ти­лає тра­ву срібним інеєм. Ва­силь ще не пе­реб­рав­ся з сво­го літнього за­хис­ту у ха­ту - під сіря­ком са­ме доб­ре спа­ло­ся. Він ліг за­рані, та сон не впо­ко­ював йо­го. Крізь щіли­ни про­би­вав­ся місяч­ний промінь у йо­го тем­ну ко­нур­ку, ме­ре­жав яс­ни­ми по­яса­ми йо­го постіль і долівку.

Думки сну­ва­ли у йо­го го­лові. Він роз­ду­му­вав об своїм гіркім житті: "Сам му­чиш­ся і ба­чиш, як другі му­чаться. І як то дов­го во­ля за­ба­ри­ла­ся. Де во­на заст­ря­ла? Ко­ли б во­ля, од­ру­жив­ся б він на Мотрі, во­на та­ка доб­ра дівчи­на, і за­жив би. А то яке йо­го жит­тя бу­де? Та чи і віддасть лиш пан її йо­му? А вкрас­ти та на вільні сте­пи, - по­ду­мав він та аж усміхнув­ся.- А справді вкрас­ти. То ще по­пож­ди тієї волі, а то зра­зу та й во­ля. Сам собі дав во­лю. Та чи схо­че то во­на? А чо­му ж не схо­че? Он му­читься як, ще б не схотіла", - і він схо­пив­ся з пос­телі, на­ки­нув на се­бе сіря­чи­ну і вий­шов надвір. Ти­хо, яс­но. На чор­но­му дворі все спить, і со­ба­ки навіть по­за­ла­зи­ли в свої ко­ну­ри, А в гор­ни­цях, там на горі, де дівча­та, - ще й досі "світиться. А що, як піти в са­док: звідти видніше до їх, як підгледіти, що во­ни роб­лять? Чи й Мот­ря між ни­ми?- І Ва­силь мерщій пок­рав­ся в са­док. Кра­ду­чись, пробрав­ся він гу­ща­ви­ною ви­шень і вий­шов як­раз про­ти цвітни­ка. Місяць, підняв­шись уго­ру, пря­мо лив світ на га­ле­рею, де щось, скло­нив­шись на ре­шот­ку, сто­яло. Бист­рий пог­ляд Ва­си­ля зра­зу пізнав Мот­рю, і він тінню нап­ра­вив­ся ближ­че.

- Мотрушко! - ти­хо ок­лик­нув він її. Мот­ря стре­пе­ну­лась, підве­ла го­ло­ву, по­ди­ви­лась кру­гом і ти­хо зійшла з га­ле­реї. Уся в біло­му і об­ли­та місяч­ним білим світлом, во­на, на­че при­чу­да, ко­ли­ха­лась поміж ви­со­ки­ми ку­ща­ми квіток, по­да­ючись до йо­го.

- Чого тобі? - ти­хо спи­та­ла во­на, наб­ли­зив­шись до йо­го.

- Ти вже спа­ти зібра­лась… А мені не спиться…- глу­хо од­ка­зав він.

- Наші всі вже по­ля­га­ли. Мені душ­но у хаті, я і вий­шла про­хо­ло­ди­тись. Ходімо, по­хо­ди­мо.

Вона бу­ла в одній со­рочці та в білій спідниці. Чорні ко­си хме­лем по­роз­си­па­ли­ся по її круг­лих пле­чах.

- Ти змерз­неш, про­хо­ло­диш­ся.

- Мені душ­но, ходімо.

- А як те­бе ки­нуться?

- Хай собі! - і во­на пішла впе­ред. Він за нею.

- То ви гра­ли­ся сьогодні вдень, що ти так кри­ча­ла?

- Заманулося ж ста­ро­му чор­тові… нічо­го ро­би­ти…- і во­на сплю­ну­ла.

- Знаєш, що я на­ду­мав оце, Мот­ре? - прой­шов­ши тро­хи мовч­ки, спи­тав він.

- А що?

- Утечемо відсіль...

- Ку­ди? - і во­на стре­пе­ну­лась, на­че