Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

навх­рест, і ско­ро за­паш­на па­ра мішається з за­па­хом ди­му. Ва­таг по­тя­гається вже… по­чи­на дніти. Але хто йо­го кли­кав? А мо­же, то бу­ла та­ки Марічка? Його тяг­не по­ди­ви­ти­ся ще, ко­ли ста­ло видніше. Йде в по­ло­ни­ну.

Холодні ро­си сіда­ють йо­му на пос­то­ли, не­бо за­чер­вонілось, і зблідли зорі. Іван ви­хо­дить на верх - і рап­том хо­ло­не. Де він? Що з ним? Ку­ди діли­ся го­ри? Во­ди об­ля­ли кру­гом по­ло­ни­ну, по­то­пи­ли вер­хи, і по­ло­ни­на пли­ве са­мо­тою в безк­рай­ому морі. Од Чор­но­го­ри по­дих­нув вітер, повні во­ди хви­лю­ються сти­ха, чут­но, як не­ви­ди­ме ще сон­це рос­те в гли­бині, а ось витк­нув­ся з мо­ря весь си­вий верх, з яко­го стікає во­да. Сильніше по­ди­ха хо­лод, зрос­та­ють ва­ли на морі, і вер­хи, один за дру­гим, про­би­ва­ються з білої піни. Світ на­че на­но­во ро­див­ся. Во­ди постіка­ли з верхів і хо­дять вже під но­га­ми, сон­це прос­те­ли­ло на небі свою ко­ро­ну і ось-ось по­ка­же ли­це, а з стаї не­сеться сум­ний го­лос трембіти і бу­дить зі сну по­ло­ни­ну.

***

Так літу­вав Іван у по­ло­нині, аж по­ки во­на не спустіла. Стек­ла маржинка на­зад в до­ли­ни, розібра­на ха­зя­ями, одт­рембіта­ли своє трембіти, ле­жать здоп­тані тра­ви, а вітер осі­нній за­во­дить над ни­ми, як над мер­цем. Ли­ши­лись ті­ль­ки ва­таг зі спу­за­рем. Во­ни му­сять че­ка­ти, аж згас­не во­гонь, той во­гонь по­ло­нинський, що сам на­ро­див­ся, не­на­че бог, сам має й зас­ну­ти. А ко­ли і їх вже не ста­ло, на зас­му­че­ну по­ло­ни­ну при­воліклась ма­ра та й ни­па по стаї й по за­го­ро­дах, чи не ли­ши­лось чо­го для неї.

***

Надаремне Іван поспішав з по­ло­ни­ни: він не зас­тав Ма­рі­ч­ки жи­вою. За день пе­ред сим, ко­ли бре­ла Че­ре­мош, взя­ла її во­да. Несподівано зас­ко­чи­ла повінь, люті га­би зби­ли Ма­річку з ніг, ки­ну­ли потім на гоц і по­нес­ли поміж скелі в до­ли­ну. Марічку нес­ла ріка, а лю­ди ди­ви­лись, як кру­тять нею га­би, чу­ли кри­ки й бла­ган­ня і не мог­ли вря­ту­ва­ти.

Іван не вірив. Се, пев­но, шту­ки Гу­те­нюків. Дізна­лись про їхнє ко­хан­ня й схо­ва­ли Марічку.

А ко­ли зо всіх боків чув лиш те са­ме, рішив шу­ка­ти тіла. Му­си­ло ж при­би­тись десь до кашіци, десь лю­ди ма­ли йо­го спійма­ти. Пішов вздовж річки, пов­ний пе­ку­чо­го гніву і зло­би до її вічно­го шу­му, до кип­ля­чої люті.

В од­но­му селі знай­шов-та­ки тіло. Йо­го вже ви­тяг­ли на за­рінок, але він не пізнав в ньому Марічки. Се не Марічка бу­ла, а який­сь мок­рий лан­тух, си­ня кри­ва­ва ма­са, стер­та річним камінням, як у млині…

Великий жаль вхо­пив Іва­на за сер­це. Зра­зу йо­го тяг­ло ско­чи­ти з скелі у крутіж: «На, же­ри і ме­не!» Але по­то­му ще­м­ля­чий ту­сок пог­нав йо­го в го­ри, далі од річки. За­ту­ляв ву­ха, щоб не чу­ти зрад­ли­во­го шу­му, що прий­няв в се­бе ос­таннє ди­хан­ня йо­го Марічки. Блу­кав по лісі, поміж ка­мі­н­ням, в за­ло­мах, як ведмідь, що за­ли­зує ра­ни, і навіть го­лод не міг прог­на­ти йо­го в се­ло. Зна­хо­див ожи­ни, го­го­зи, пив во­ду з по­токів і тим жи­вив­ся. По­то­му щез. Лю­ди га­да­ли, що він за­ги­нув з ве­ли­ко­го жа­лю, а дівча­та скла­ли співан­ки про їхнє ко­хан­ня та смерть, які розі йшли­ся по го­рах. Шість літ не бу­ло чут­ки про нього, на сьо мий рап­том з'явив­ся. Ху­дий, зчорнілий, ба­га­то стар­ший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пас­ту­шив на угорсько­му боці. Ще з рік так по­хо­див, а відтак оже­нив­ся. Тре­ба ж бу­ло гзду­ва­ти.

Коли за­мовк­ли стріли пістолів і одспіва­ли весілля, а жі­н­ка приг­на­ла до за­го­ро­ди вівці й ко­ро­ви, Іван був за­до­во­ле­ний навіть. Його Па­лаг­на бу­ла з ба­гацько­го ро­ду, фу­ду­ль­на, здо­ро­ва дівка, з гру­бим но­сом й во­лас­тою шиєю. Прав­да, во­на лю­би­ла пиш­не лудіння, і не­ма­ло десь піде гро­шей на шов­кові хуст­ки та до­рогі згар­ди, але то бай­ка! Пог­ля­да­ючи на овеч­ки, що бле­яли в за­го­ро­дах, на свій пи­са­ний бо­тей (ста­до), на ко­ро­ви, що дзво­ни­ли та ру­ли по ви­па­сах в лі­сі,- він не жу­рив­ся.

Тепер він мав ко­ло чо­го хо­ди­ти. Не був жад­ний ба­гатст­ва - не на те гу­цул жиє на світі,- са­ме пле­кан­ня мар­жин­ки спо­в­ня­ло радістю сер­це.

Як ди­ти­на для ма­ми - та­кою бу­ла для нього худібка. Весь час, всі дум­ки зай­ма­ла тур­бо­та про сіно, про ви­го­ди Мар­жинці, щоб не зас­лаб­ла, щоб хто не зу­ро­чив, щоб вівці щас­ли­во ко­ти­лись, а ко­ро­ви упо­ло­жа­лись.

Скрізь, од усього бу­ла не­без­пе­ка, і тре­ба бу­ло доб­ре гля­діти мар­жи­ну од га­ди­ни, звіра і од відьом, які вся­ки­ми спо­со­ба­ми по­тя­га­ли ман­ну з ко­ров та по­ти­на­ли худібку. Тре­ба бу­ло ба­га­то зна­ти, підку­рю­вать, во­ро­жи­ти, зби­ра­ти помічне зілля і за­мов­ля­ти. Па­лаг­на йо­му по­ма­га­ла, з неї бу­ла доб­ра газ­ди­ня, і свої вічні тур­бо­ти він ділив з нею.

- Ну і сусіди дав нам пан-біг! - жалілась во­на чо­ловікові. - Війшла даві в при­ту­лу Хи­ма, гля­ну­ла на ягнєта та як сплес­не в до­лоні: «Їй! Які во­ни файні!» На, маєш, га­даю собі. Не встиг­ла та за поріг, а двоє ягнєт зак­ру­ти­лось на місці - та й вже по них… Ігій на те­бе, відьмо!..

- А я йду сночі,- оповідав Іван,- повз її ха­ту та й див­лю­ся - ко­чеється шос круг­ле, гей­би кап­шук. Та й світиться так, на­че зірни­ця.

Став я й див­лю­ся, а во­но по ца­ринці, че­рез во­риннє та й прос­то в Химині двері… Абих так здо­ров був!.. Як­би був до­га­дав­ся та зняв свої гачі, мо­же б, ни­ми відьму імив, а так про­па­ло…

З дру­го­го бо­ку, на най­ближчім горбі, сусідив Юра. Про ньо­го лю­ди ка­за­ли, що він бо­гує. Він був як бог, зна­ючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх ду­жих ру­ках три­мав си­ли не­бесні й земні, смерть і жит­тя, здо­ров'я мар­жи­ни й лю­ди­ни, йо­го бо­ялись, але пот­ре­бу­ва­ли усі.

Траплялось, що і Іван звер­тав­ся до нього, але за кож­ним ра­зом, стріча­ючи пог­ляд пе­ку­чих очей мольфа­ра, спльову­вав не­помітно:

«Сіль тобі в оці!..»

Проте най­гірше до­ку­ча­ла їм Хи­ма. Ста­ра улес­ли­ва ба­ба, завж­ди та­ка привітна, во­на ве­чо­ра­ми пе­ре­ки­да­лась в біло­го пса та ни­па­ла по за­го­ро­дах сусідських. Не раз Іван ме­тав со­ки­рою в неї, жбур­ляв ви­ла­ми та про­га­няв.

Ряба ко­ро­ва на очах худ­ла і все мен­ше да­ва­ла по­дою. Па­лаг­на зна­ла, чия то спра­ва. Во­на підгля­да­ла, го­во­ри­ла при­мівки, по кілька разів на вечір біга­ла до ко­ров, вста­ва­ла навіть вночі. Раз на­ро­би­ла та­ко­го кри­ку, що Іван біг в за­го­ро­ду як навіже­ний і му­сив од­га­ня­ти од по­ро­га ве­ли­ку жа­бу, що на­ма­га­лась пе­релізти у хлів. Але жа­ба рап­том десь щез­ла, а з-за во­рин­ня скрипів вже го­ло­сок Хи­мин:

- Добрий вам вечір, сусідоньці красні… хе-хе…

Безвстидна!

Чого во­на