Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

class="b">– Але й після того лишався в місті, вважаючи своїм обов’язком підтримувати тих, хто потрапив під репресії окупантів. Знаю, ви теж протрималися. Та Львову пощастило, що сюди не повернулися росіяни. Чернівцям пороблено,[15] і коли вони прийшли вдруге, я знову став заручником, тепер уже з власної волі. Як виявилось, даремно, – він прокашлявся, допив уже зовсім вистиглу каву. – Ось ви тут дорікнули мені надмірним радикалізмом. А ця моя позиція, яку я не боявся озвучувати навіть тоді, коли в Чернівцях панував губернатор Євреїнов, справді давала багатьом віру: вони не самі. Треба триматися й боротися. Звісно, коли росіяни забралися з Чернівців уперше, ми раділи й не припускали, що вони повернуться за кілька місяців. Ось коли мені все згадали. Тож мій хід із переданням себе в заручники-добровольці не вдався. Мене, як більшість бранців, не випустили, закрили до в’язниці. У січні відправили до Росії. По дорозі вдалося втекти. Така історія.

Поки гість говорив, Кошовий зловив себе на думці: враження від нього міняється. Не те щоб Роман Гірняк раптом став йому симпатичним. Клим почав вірити в його наміри. Тим часом той завершив:

– Мешкаю тут, у Львові, з зими. Повертатися назад до Чернівців не збираюся поки, бо фронт знову поруч і, боюся, місту знову не пощастить. Завів добрих знайомих, та не до всякого з таким прийду. А вас я чомусь відчув. Людина, котра опікується заручниками й полоненими, зрозуміє й мене. То хіба не домовимося?

– Люди мають домовлятися. Хотілося б тепер знати, про що.

– Захист Захара Ладного. Вас підтримають люди, пане Кошовий. Ви повинні витягнути його з Бригідок і спробувати реабілітувати в очах громадськості. Є проблема: Ладний убив Косацького. Витягнути героя війни, знаючи це – вчинок адвоката. Під час війни не побоюся прирівняти його до подвигу.

– Бійтеся гучних слів, пане Гірняк.

– Так слово – моя зброя. Чим гучніше звучить, тим краще.

– Ви вмієте переконувати.

– Це означає – я добре вправляюся зі своєю зброєю.

Клим повернувся за стіл, присів, потер руки.

– Ніколи ще не захищав винуватців. Загалом я згоден, витягнути Ладного – питання політично важливе й правильне. Та мені треба знати більше.

– Думаю, більше самого Захара вам однаково ніхто не скаже.

– Згоден.

– Вислухати його може лише адвокат. Мене в тюрму не пустять, вас – запросто.

– Не перебільшуйте. Не так усе й просто для мене, особливо тепер.

– Захисників пускають до підзахисних навіть у воєнний час.

– Теж згоден. Вважайте, перемогли. Але домовимось так: поки беруся лише влаштувати зустріч із Ладним. Дізнаюся з перших вуст, як усе сталося. Разом придумаємо стратегію захисту. По руках?

Гірняк клацнув пальцями, простягнув Кошовому через стіл правицю.

…Магда, вже одягнена, вийшла зі спальні, коли за гостем зачинилися двері.

– Щось не так? – Клима напружив знайомий колючий погляд.

– Ви голосно говорили.

– То й що?

– Я все чула. Не підслуховувала.

– Могла навіть вийти до нас. Розмова не секретна.

– Мені не подобається цей чоловік.

Кошовий закурив, вперся об краєчок стола.

– Чомусь я чекав подібної реакції.

– Он як, – у її тоні не звучало здивованих ноток. – Він прийшов сюди, аби нацькувати тебе на поляків. Не хочу лізти в політику, скільки разів тобі говорила. Але розумію – нині всі в неї втягнуті, так чи інакше. Довкола суцільна політика, навіть у Червоному Хресті. Подібні розмови можливі де завгодно, й вони ведуться. Тільки не тут, у цьому домі.

Магда тупнула ногою.

Сіпнулося віко, сильніше, ніж зазвичай, Клим торкнувся його пучкою.

– Поясни.

– Сам розумієш.

– Магдо, прошу тебе, в мене тепер інше в голові.

– Як би звинуватити в чомусь поляків? Заради того, аби вигородити вбивцю?

– Ти все чула. І теж маєш усе зрозуміти.

– Не пригадую, аби Климентій Кошовий погоджувався на таке раніше.

– Ти злилася на мене, коли взявся виправдовувати Густава Сілезького. Бо була щиро переконана – твою приятельку Агнелю задушив у її власному авто саме він. Про інше слухати не хотіла. Однак Сілезького випустили.

– Він не вбивав Агнелі.

– Я довів це, Магдо.

– Але цей стрілець Ладний – убивця.

– Я сам повинен переконатися.

– Ти шукаєш, якою брехнею витягнути злочинця з-за ґрат. Климентію, герой війни не має індульгенцій у мирному житті.

– Хіба зараз мир?

– Перепрошую – в тилу справді імітація миру. Тим не менше. Ми разом два роки, й ти ніколи не підкреслював цю різницю.

– Різницю?

– Так. Я полячка, католичка. Ти українець, православний. Мені здавалося, нас дотепер нічого не розділяло. Як колись нічого не заважало побратися з Басею. Ані те, що вона вихрещена жидівка, ані те, що…

Кошовий зупинив її поглядом, Магда ковтнула останні слова, щоки запашіли.

– Вибач. Я не мала права, не повинна була. Просто цей чоловік, ці розмови… Коли є спільний ворог, якого всі скуштували на смак, подібні розмови треба по змозі згортати.

– Якщо закривати очі й вуха, нічого довкола не припиниться, Магдо.

Вона взяла з комоду свої цигарки.

– Ти киватимеш на заміри поляків.

– Спершу я поговорю з Ладним і зрозумію, з чим доведеться мати справу.

– Але ти все одно придумаєш казку, яка допоможе витягнути убивцю на волю. Й у перспективі – виправдати. Поліція розбиватиме лоба, шукаючи іншого вбивцю, якого насправді не існує. Климентію, я не лише шляхетного польського роду. Я також удова поліцейського, а покійний пан Богданович закон поважав.

– Ми посваримося?

Тепер замовкли обоє.

– Поки не знаю, – мовила першою Магда.

– Я так само. Лише візит до Бригідок. Далі побачимо. Влаштує обіцянка тримати тебе в курсі справи й радитися перед тим, як приймати якесь рішення?

– Мене влаштує, якщо ти відмовишся порушувати закон.

Віко сіпнулося вкотре за ранок.

– Коли так, пропоную компроміс, – сказав Клим. – Я обіцяв добитися побачення з Ладним і переговорити з ним. У цьому пункті жодного порушення нема. Рішення прийму потім. Власне, так я й збирався зробити. Годиться?

Магда повела плечима.

– Ти все одно вже вирішив. На цьому етапі від мене нічого не залежить. Мої зауваження ти почув. Хочеш – вважай це страхами. І все, вже давно час поснідати.

Забравши цигарки з собою, Магда зникла в кухні.

– Я вже думав, ви заспокоїлися, пане Кошовий.

– Не бачу причин вашого неспокою, пане комісаре.

Цього року Клим зустрічався з Мареком Віхурою четвертий раз, і вперше – в дирекції кримінальної поліції, де той займав свій старий звичний кабінет. Пішовши у відставку перед самою війною два роки тому й пересидівши у Львові всі дев’ять місяців російської окупації, Віхура сам