Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

сиділо четверо чоловіків. Вони грали в карти. Коло них виднілися повні попільнички. Над столом блідо світила лампа без абажура, не підтримувана нічим видимим.

Мішкін підступив до чоловіків і якийсь час слухав їх.

— Починаю з долара.

— Фолд.

— Кол.

— Рейз.

— Ще один долар.

Чоловіки грали зосереджено, але з очевидною утомою. Їхні обличчя вкрила щетина, а бліді, закочені рукави були брудні. Гравці пили пиво з пляшок без шийок і їли грубі сендвічі.

Мішкін підійшов і заговорив:

— Перепрошую.

Чоловіки підняли очі. Один запитав:

— Чого тобі, хлопче?

— Я б хотів пройти, — сказав Мішкін.

Чоловіки глянули на нього так, наче він божевільний.

— Так обійди, — запропонував один чоловік.

— Не можу, — мовив Мішкін.

— Чому? Ти кульгавий абощо?

— Аж ніяк, — заперечив Мішкін. — Але факт полягає в тому, що якби я намагався обійти, я б упав в ущелину. Бачите, тут немає місця між стільцями і краєм, чи, радше, є кілька сантиметрів, але моє відчуття рівноваги не достатньо хороше, щоб я ризикнув.

Чоловіки витріщалися на нього.

— Філе, ти коли-небудь чув щось таке?

Філ похитав головою:

— Джеку, я чув різних диваків, але цей, безперечно, ходить на горщик, вистелений хутром. Едді, що скажеш?

— Він, напевно, п'яний. Га, Джордже?

— Важко сказати. Берте, а ти що думаєш?

— Я саме збирався запитати Джека, що думає він. — Берт глянув на Мішкіна і сказав йому без неприязні: — Слухай, друже, ми з хлопцями граємо тут між собою в покер у кімнаті № 2212 готелю Sheraton-Hilton, а ти заходиш і кажеш, що впадеш через край в ущелину у якщо обходитимеш нас. Річ насамперед у тім, що ти не маєш бути в цій кімнаті, але якщо ти вже тут, то можеш обходити нас всенький день, і з тобою нічого не станеться, бо так вже вийшло, що це готель, а не ущелина.

— Думаю, ви говорите під впливом ілюзії, — зауважив Мішкін. — Бо так вже вийшло, що ви не в номері готелю Sheraton-Hilton.

Джордж чи, може, Філ проказав:

— Тож де ми?

— Ви сидите за столом, який стоїть на дошці над ущелиною на планеті, яку називають Гармонія.

— Ти, — сказав Філ чи, може, Джордж, — позбувся свого сповненого любові розуму. Може, ми й напідпитку, але знаємо, до якого готелю заселилися.

— Не знаю, як це сталося,— переконував Мішкін, — але ви не там, де, по-вашому, ви є.

— Ми що, на дошці над ущелиною, га? — запитав Філ.

— Саме так.

— Тож як ми дійшли думки, що ми в кімнаті № 2212 готелю Sheraton-Hilton?

— Не знаю, — відповів Мішкін. — Тут, здається, сталося щось дуже дивне.

— Авжеж, звісно, — кивнув Берт. — З твоєю головою. Ти божевільний.

— Якщо тут хтось божевільний, — сказав Мішкін, — то божевільні ви.

Гравці в покер засміялися.

— Психічне здоров'я,— заявив Джордж, — це справа консенсусу. Ми кажемо, що це готельний номер, і беремо гору над тобою чотирма голосами проти одного. У такому разі божевільний ти.

— У цьому клятому місті, — озвався Філ, — повно йолопів. Тепер вони вже приходять до тебе в номер і кажуть, що він балансує на дошці над ущелиною.

— Так ви дасте мені пройти чи ні? — запитав Мішкін.

— Думаю, дам. Куди ти хочеш піти?

— На інший край ущелини.

— Якщо ти підеш навколо нас, — мовив Філ, — то дійдеш тільки до іншого краю кімнати.

— Не думаю, — заперечив Мішкін. — Хоча я прагну бути толерантним до ваших думок, я бачу, що вони спираються на хибний засновок. Дайте мені пройти — і самі пересвідчитесь.

Філ позіхнув і підвівся:

— Хай там як, я збирався в туалет, тож можеш пройти повз мене. Та, коли дійдеш до іншого краю кімнати, то чи розвернешся, як добрий хлопчик, і вийдеш звідси до біса?

— Якщо це кімната, я обіцяю одразу вийти.

Філ підвівся, ступив два кроки назад від столуі впав в ущелину. Його зойк відлунював і відлунював, поки він падав углиб.

— Ці кляті поліцейські сирени діють мені на нерви, — роздратувався Джордж.

Мішкін пройшов повз стіл, тримаючись за його край, і опинився на іншому краї ущелини. Услід за ним проскочив робот. Тільки-но вони обидва опинилися в безпеці, Мішкін крикнув:

— Ви бачили? Це ущелина.

— Якщо Філ уже в туалеті, — озвався Джордж, — то вижене звідти Тома. Він там уже, мабуть, півгодини.

— Гей, — гукнув Берт, — куди подівся той йолоп?

Картярі роззирнулися.

— Десь зник, — відповів Джордж. — Може, заліз у шафу?

— Ні, — буркнув Берт. — Я дивився на шафу.

— Може, вискочив у вікно?

— Вікна не відчиняються.

— Це вже занадто, — зітхнув Джордж. — Хоч у книжках пиши... Гей, Філе, поквапся!

— Та ти ніколи не виманиш його з туалету, — махнув рукою Берт. — Як щодо маленької партії в кункен?

— Роби ставку, — мовив Берт і заходився тасувати карти.

Мішкін спостерігав за ними кілька хвилин, потім пішов далі в ліс.

15

— Що це було? — запитав Мішкін робота.

— Я якраз переглядаю інформацію, — відповів робот і кілька хвилин мовчав. Потім сказав: — Вони роблять це із дзеркалами.

— Це неймовірно.

— Усі гіпотези, пов'язані з теперішньою послідовністю подій, неймовірні,— зауважив робот.— Чи ти хочеш, щоб я сказав, що ми й картярі зустрілися в точці розриву неперервності просторово-часового континууму, у якій перетнулися дві площини реальності?

— Думаю, я б волів почути таку відповідь.

— Простодушний ідіот. То що, йдемо далі?

— Ходімо. Я лише сподіваюсь, що машина на ходу.

— І то ще на якому, — мовив робот. — Я три години перемотував генератор.

Їхня машина — білий Citroen із грибовидними колесами й гідравлічною системою габаритних задніх ліхтарів — стояла просто попереду них на галявинці. Мішкін сів і завів двигун. Робот улігся на задньому сидінні.

— Що ти робиш? — запитав Мішкін.

— Подумав, що треба трохи подрімати.

— Роботи ніколи не сплять.

— Вибач, я мав на увазі, що я збираюсь удатися до коротенької псевдодрімоти.

— Гаразд, — кивнув головою Мішкін, увімкнувши передачу й рушивши.

16

Мішкін кілька годин їхав по зеленій