Читати книгу - "Диво в чорному будинку, Мілан Угде"

Тоді привези. Про всяк випадок. Якби раптом фірма Bosch виправдала мої погані сподівання. Ще трохи — і ви не побачите мене. Ще трохи — і побачите мене. (Іде до дверей номер чотири.)

ДУШАН: Як завжди, коли йдеться про щось важливе.

БАТЬКО: Що каже? Якщо приїде Душан, нагадай йому, хто такий Кршенарш.

ДУШАН: І хто ж він?

БАТЬКО: Негідник. Здирник. Нацик.

ДУШАН: На додачу ще й нацик.

БАТЬКО: Якщо йдеться про Шарку, маємо певну домовленість. (Іде через двері номер чотири.)

МАТИ: Не забудь про все найнеобхідніше. За рештою, очевидно, пришлеш.

БАТЬКО виходить через двері номер чотири і залишає їх відчиненими.

ВІТЬКА (заходить через двері номер два): Матусю, вона взагалі не відповідає. Щось собі заподіяла.

МАТИ: Гаразд, Вітько, біжи за ним. Біжи.

ВІТЬКА вибігає назовні дверима номер чотири, не зачиняючи їх за собою.

ІВАН: За сусідом? От за це вас тато точно похвалить. Вона бачить через двері. Вітька — ясновидька.

ДУШАН: Тобі очко за дотепність. Йосиф перевершує самого себе

ІВАН: Матінко, ще раз він назве мене «Йосифом», і я виб’ю йому зуби.

МАТИ: Душане, я тебе наполегливо прошу.

ДУШАН: А чого ви від мене хочете? Йосиф — нормальне ім’я. Набагато чесніше, ніж оці слов’янські судоми: «Іван». «Душан». Йосифом звали діда Полака з Босковиць. Йосл. На жаль, єврей.

ІВАН: Матінко, а чому ви приховуєте, що ми євреї? Тепер за євреїв себе видають навіть ті, хто ними не є.

МАТИ: Хоч ти не починай.

ДУШАН: Це ще питання, чи ми євреї.

ІВАН: Усі думають, що так.

ДУШАН: Не завжди правда те, що думають усі. Доказ? Матінка перечекала війну вдома.

ІВАН: Бо тато її підтримав. Не розлучився. Поводився як чоловік.

МАТИ: Перегорніть сторінку, добре?

ІВАН: Усе ще табу? Тоді вибач.

ДУШАН: По мамі ми євреї. По татові ні. Та існує ще одна версія. Згідно з нею ми не євреї навіть по мамі. Існують докази.

ІВАН: Які? І де?

ДУШАН: Запитай про це. Але обережно. Я спробував. Уже майже два роки минуло. І чим усе закінчилося? Мене вигнали з дому.

МАТИ: Хтось інший, на місці батька, тебе просто прибив би.

ДУШАН: А що я такого сказав? Що він відправив швагра назустріч розстрільній команді. Хіба це не була правда? Була.

ВІТЬКА заходить через двері номер чотири, за нею сусід, через плече несе сумку з інструментами, розмовляє з Вітькою.

СУСІД: Стовідсотково, пані. Відкрити можна будь-який замок. Так кажуть злодії. Добранок, пані докторова. І де у вас це диво?

МАТИ: Чоловік там поставив німецький замок, пане Кршенарш. Щоб його не можна було висвердлити.

СУСІД: Німецький, то німецький, ми його висвердлимо айнцвай.

Іде за Вітькою до дверей номер два, за ними Душан.

ІВАН: Звертаю вашу увагу — я на це не погоджувався. (Заходить у двері номер два й зачиняє за собою.)

МАТИ: Пане Боже, будь при нас.

Чути звук електродриля.

ДУШАН (заходить через двері номер два, залишає їх відчиненими): Кінець.

МАТИ: Діво Маріє, що з нею?

ДУШАН: Кінець жартів.

ІВАН (заходить через двері номер два і залишає їх відчиненими): А я що казав? Замкові гаплик, а переполох надаремно.

ДУШАН: Наковталася пігулок. Півтуби.

ІВАН: Хотіла наковтатися. Не варте уваги.

МАТИ встає.

ДУШАН: Не йди туди. Вона блює.

ІВАН: Дурниці. Нічого особливого. Невротичний стан.

СУСІД (заходить через двері номер два): Готово, пані докторова. А якби раптом знов щось, лише скажіть. Я думав.., усе ж таки його принесу. (Виходить через двері номер чотири.)

ІВАН: Хай би вже тут не лазив.

ДУШАН: Хтось нарешті мені скаже, чим він вам не догодив?

ІВАН: Тато знає. Мені цього достатньо.

ДУШАН: Це тому, що міг допомогти й не допоміг?

ІВАН: Хто кому? І коли?

ДУШАН: Під час війни. Вимагав за це двадцять п’ять тисяч.

МАТИ: Звідки ти це взяв?

ІВАН: Нічого не розумію.

ДУШАН: Я отримав анонімку. Вони служили в залізничній бригаді. Кршенарш і його тітка. Упродовж усієї війни. Їздили до Словаччини. За кожного єврея, якого перевезли через кордон, авансом брали двадцять п’ять тисяч. Але дядько партизан їх не мав. Гадаєте, йому хтось позичив? Відгадайте.

ВІТЬКА (заходить через двері номер два, веде Шарку. За ними входить Тетяна): Шарка зважилася, матусю. Душане, заводь двигун. Їдемо.

ШАРКА: Напишіть до Гейдельбергу. Кінець ілюзій. Докторату не буде.

МАТИ: Не кажи так. Напишеш сама.

ШАРКА: Чому? Нічого не зміниться. Я каліка, та й годі.

ВІТЬКА: Це не так.

ШАРКА: Ганьба родини. Хоч куди глянь — відмінники, доктори, міністри, і серед них я — вишкрібок, дегенерат.

ТЕТЯНА: У мене взагалі тільки атестат зрілості. Отримала ледви наледви. Хто ж тоді я. Іван сказав: «Найгірша писарка районного суду».

ШАРКА: Ти — мама. А я хто? Утілення катастрофи. Благаю вас, не примушуйте мене. Я з цим не впораюся.

МАТИ: Та хто тебе й до чого примушує?

ШАРКА: Я не можу подбати навіть про себе. Не те, що про неї.

МАТИ: Ти не хочеш Маркети? Уперше чую. Гаразд. Тоді її не отримаєш.

ШАРКА: Це ти говориш так зараз. А за мить скажеш інше. Мене їй нав’яжуть. Він підмастить судді.

ДУШАН: Хто? Тато?

ШАРКА: Передусім Іван.

ДУШАН: Останнє слово, сподіваюся, буде за тобою.

ШАРКА: Добре тобі говорити. Тобі боятися нічого. А я від них залежна.

ТЕТЯНА: Шарко, що ти таке кажеш?

ІВАН: Хто тобі такого наговорив?

ШАРКА: Я все знаю. Усе зрозуміла.

ІВАН: Ти повторюєш чужі думки.

ТЕТЯНА: Ти ж не зречешся дитини.

ШАРКА: Прошу вас, відвезіть мене. Прямо туди, де мені місце.

СУСІД (стукає у двері номер чотири й заходить усередину): Він у мене вдома був. (Показує хромований змішувач до кухонного крана.) Це не Бош. «Миява». Був у користуванні. Але ще якийсь час витримає. Я міг би його змонтувати. Якщо пан доктор дозволить.

ВІТЬКА: Дякуємо, пане Кршенарш. Дамо собі раду самі.

СУСІД: Серйозно? Ви сантехнік?

ВІТЬКА: Без спеціальної освіти, але досвідчений.

СУСІД: Як скажете. Ось прокладки і кужіль. Зверху вазелін.

ВІТЬКА: Без проблем.

СУСІД: І ще дещо: старі труби не переносять зміну тиску. Коли воду перекривають, а потім знов пускають — вони охоче тріскають. Щоб ви не злякалися.

МАТИ: Дякуємо, пане Кршенарш.

СУСІД: Ага, а щодо тої справи, панусю: поклопочете?

ВІТЬКА: Та звісно ж.

СУСІД: Якби щось, я вдома. Лише гукніть. (Виходить через двері номер чотири, зачиняючи за собою.)

ДУШАН: Тоді їдемо, їдемо. (Виходить дверима номер чотири, Вітька і Шарка йдуть за ним.)

ІВАН: Ти мене розчарувала, Шарко. Я думав, ти любиш дівчинку.

ШАРКА: А хіба