Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

би досвідчений лікар? — Вонсовський відчув, що наближається дуже важлива мить у їхній розмові.

— Він би не відкинув висновку свого колеги, але зважив би й на інше. Він замислився б над тим, чи не називається ця хвороба “внутрішньою змовою”.

— Дуже цікаво, — сказав Вонсовський щиро. — Дуже, — повторив він.

— Особливо, — вів далі Клосс, — якщо береться до уваги гонор пацієнта, його становище, з якого випливало б, що він розраховує на чиюсь допомогу. Допомога не можлива, пане граф. — Він схилився до Вонсовського. Вирішив, що настав час сказати Вонсовському, що операцію погоджено з Руцінським. — Вашому лакею і, мабуть, спільникові в злочинних діях вдалося, щоправда, втекти, та ви ж не розраховуєте, що він зможе витягти вас із алеї Шуха? Жоден із впливових приятелів не ворухне пальцем на ваш захист. Навпаки, він постарається мерщій забути, що й знав вас. Допомога ззовні неможлива, — повторив Клосс. — Єдина людина, що може вам допомогти, це ви самі. — Клосс вимовив це речення з притиском, потім невимушено розсміявся. — Очевидно, треба рахуватися з тим фактом, що нічого на нашому похмурому світі не дається дарма. Я думаю, що міг би обіцяти вам гарні умови, гідні вашого високого становища і вашого віку, коли б пан пообіцяв мені, що не приховуватиме більше своїх спільників у змові для повалення уряду рейху і нашого вождя Адольфа Гітлера. Чи зрозуміло я висловився?

— Здається, що так.

— Я не вимагаю негайної відповіді. Вам треба обміркувати цю справу і багато чого пригадати. Ми допоможемо вам у міру наших сил і можливостей. Я їздив учора ввечері до вашого будиночка у Вонсові, відвідав ваш кабінет. У вас дуже чудові меблі. Письмовий стіл — це справжній чіпендейл, і американський стільчик просто диво, хоч, на перший погляд, і не пасує до решти меблів: він дуже практичний… То ви обміркуйте цю справу. Для нас ваше зізнання буде важливе у тій мірі, в якій воно буде деталізоване.

— Я поміркую, пане обер-лейтенант.

— Добре буде, коли ви відповісте завтра, — сказав Клосс. Він підійшов до дверей і широко їх розчинив. Двоє есесівців, побачивши його, підхопилися на ноги.

— Вивести арештанта, — кинув Клосс і сів на стілець, де ще хвилину тому сидів Вонсовський. Треба зачекати Льозе, прикинути, чи він не пронюхав чого, бо Вонсовський, здається, зрозумів усе як слід.

Не підводячись зі стільця, Клосс узяв пачку цигарок, яку Льозе лишив на письмовому столі, безцеремонно витяг одну й закурив. Він мусив ще раз продумати всі деталі гри, яку затіяв.

Коли учора вночі він помітив “мерседес”, а за мить і самого оберста, який вилізав із машини, Клосс збагнув, що справа дуже ускладнюється. Коли ж він упізнав Райнера, сяйнувши йому ліхтариком прямо в очі, і вже потім, удаючи, що тільки-но вперше бачить оберста, перепросив його за це осліплення, на його обличчі тоді ж помітив той самий страх, перші ознаки якого він спостерігав у суботу вранці в кабінеті свого шефа.

— Ви налякали мене, Клосс, — сказав оберст, трохи оговтавшись. — Я не сподівався, що ви вже тут.

— Я серйозно ставлюсь до своїх обов’язків, пане оберст, — відповів тоді він. — Як ви бачите, до цього нас привела спільна думка. Очевидно, ви й собі хотіли переглянути папірці, що лежать у бездонних шухлядах цього письмового столу. Гадаю, варто оглянути і віллу Вонсовського на Жолібожі.

— За це, мабуть, узявся Дібеліус, — сказав Райнер, але Клосс відчув, що оберст, як і він сам, спробував дістатись на віллу вузенькою, тінявою вуличкою неподалік майдану Інвалідів. — Ви знайшли там щось цікаве?

— Я перегляну все це у Варшаві. Упорядкую, викинувши непотріб, і передам знайдене вам. Чи, може, пан оберст хотів би познайомитися з цим раніше?

На мить запала мовчанка. Райнер задумався.

— Ні, Клосс, я вам цілком довіряю. Та хотів би попросити про одну річ. Не офіційно, — завагався він, — а приватно, — оберст вимовив, нарешті, це слово.

Клосс відчув, що зараз Райнер чекає на його допомогу. Клосс вирішив не зважати на це. Він чекав мовчки, не поворухнувшись.

— Якщо ви знайдете серед паперів якусь кореспонденцію з Відня, особливо від когось із родини фон Екендорф… — Він зробив паузу.

— Я сподіваюсь, — Клосс вирішив зглянутися над ним, — що в ній не буде нічого цікавого для слідства, і в такому разі не прилучатиму її до протоколу слідства.

— Авжеж, Клосс. Я не помилився щодо вашої завбачливості. Я не хотів би, щоб сім’я, з якою негідник випадково перебуває у родинних стосунках, а я запевняю вас, Що це дуже порядна німецька сім’я, цілком віддана рейхові та фюреру, мала б якісь прикрощі.

— Даруйте, — сказав Клосс, — але краще спитати щиро. Ви теж належите до цієї родини?

— Це пусте. Ми не можемо дозволити собі, щоб віддані люди зазнавали лиха тільки через те, що якийсь шпигун…

Клосс подумав, що настав відповідальний момент викласти Райнерові свою пропозицію.

— Отож, пане оберст, — скористався він хвилиною мовчання, коли Райнер саме запалював сигару, — ви цілком переконані, що йдеться тут лише про шпигунство?

— А ви хіба сумніваєтесь? — Райнер пихнув на нього димом.

— Я не хотів би вдаватися до завчасних висновків — пан оберст завжди застерігав мене від цього, але…

— То що ж це, коли не шпигунство?

— Ми думаємо про одне й те саме, пане оберст, — помовчавши, сказав Клосс, ніби хотів дати оберстові час самому висловити цю думку. — Хтозна, чи не напали ми на сліди злочинної державної зради. Ці плани укріплень навколо квартири фюрера, ці зборища німецьких офіцерів високих рангів…

— Облиште! — істерично заволав Райнер. — Облиште! — А потім тихо додав: — Аби ви помилились…

Його роздуми порушив голос Льозе:

— Ну, що — вдалося тобі, Гансе?

— Гадаю, що вдасться, але треба почати з того, що відвести йому чисту камеру, забезпечити одягом, білизною, обідами з ресторану.

— На це потрібна згода Дібеліуса, — непевно відповів Льозе.

— Якщо такою ціною можна здобути інформацію, то хіба він не дасть згоди?

— Я слухав, як ти його допитуєш. Від абверу теж можна дечого навчитися. Не знав, що в тебе є лікарська жилка.

— У кожного з нас власні методи, Адольфе, — сказав Клосс, дивлячись йому просто в очі. Льозе навіть не намагався приховати, що підслуховував його розмову з Вонсовським. — Бачиш, Льозе, — мовив він небавом, — я хочу поділитися з тобою однією підозрою. А зрештою, — він махнув рукою, ніби передумав, — може, я помиляюсь, може, тільки завтра після допиту Вонсовського…

— Ти так говориш, ніби напевно знаєш, що Вонсовський виспіває все.

— Сподіваюсь, просто сподіваюсь, мій Адольфе.

6

Льозе вийшов із кабінету штандартенфюрера дуже здивований новим, не відомим