Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

вниз, а я знову йду вперед. Тут іти легше, хоч і вгору. Зарості вже не такі… безперечні, якщо ви розумієте, про що я. Уже видно трохи неба. Якщо мені поталанить, я знайду придатну для використання воду.

Гадаю, варто було б щось з’їсти, але я не маю на це часу. Я мушу знайти місце, де можна перебути ніч. Мене б удовольнила печера, неприступна для тварин і плазунів, без павуків і кажанів по кутках, бажано зі струмком у глибині. Цікаво, чи вдасться мені знайти щось схоже? Навряд. Але заночувати просто неба, розпаливши багаття, — більше ніж дурниця, краще вже пустити собі кулю в голову, результат буде той самий, тільки процес не такий болісний.

Я дістаю з наплічника пластикову пляшку з мінералкою і шоколадку. Шоколадка підтанула, та я з'їдаю її, а обгортку кладу в кишеню. Нема чого забруднювати навколишнє середовище. А якщо серйозно, то треба залишати якомога менше слідів. Думаю, мене шукатимуть, якщо вже не шукають. Може, в мене параноя, хтозна. Але як тоді пояснити появу придуркуватого Тарзана, котрий зовсім недавно впокоївся під кущем папороті? Цей новопреставлений раб Божий хотів мене впіймати. Думаю, в нього були брудні думки і негарні наміри.

Я виходжу до каменистого урвища. Там, унизу, — тільки спокійна прозорість водоймища. І жодних крокодилів поблизу. От тільки до води летіти метрів так із тридцять, стіна кам’яна і вертикальна, як моя колишня вчителька Ольга Гаврилівна.

Я йду вздовж урвища. Десь має бути спуск, ніщо не триває безкінечно. Я мушу дістатися туди, далі, бо там, можливо, знайду собі якийсь прихисток. А може, й ні. Але треба йти. Принаймні є шанс вибратися звідси, або надибати когось, хто скаже мені, де я перебуваю, або… Просто треба йти вперед, тільки тоді буде результат.

Ліани так густо обплели дерева, що їм мало місця. Я продираюся крізь зарості, спотикаючись і повсякчас озираючись. Думаю, я страшенно ризикую, здіймаючи такий оглушливий шурхіт, але мені вже цікаво, чи буде коли цьому всьому кінець. І хто наступний спробує здобути мій скальп. А може, й ніхто? Хай там як, а я мушу йти вперед, та не можу, бо тут урвище. А стрибати вниз… е, ні, не хочу! Може, там крокодили, піраньї чи ще яка скотиняка, хтозна.

Я знов виходжу на більш-менш чисте місце. Скільки я вже пройшла? Важко сказати. Треба трохи перепочити. Так і тепловий удар дістати можна. Крім того, з кожною хвилиною, проведеною тут, запах від мене дедалі гірший. Треба помитися, випрати одяг і перевдягтися в сухе. Але це потім. А зараз…

Я падаю на землю, боляче вдарившись ліктем об камінь, на якому щойно сиділа. Хтось рухається крізь зарості, і це не тварина. Але рухається якось дивно, важко, наче з останніх сил. Може, той молодик, що його я приголубила, перетворився на зомбі і переслідує мене? Ото сміху буде, уявіть собі. Цікаво, чи розбіглись його комахи? Господи, що я верзу? Я завжди мала схильність до чорного гумору в найнедоречніший час, і це часто дратувало моїх ближніх. То хто ж там штурмує зарості? Тільки не крокодил, я цього не переживу!

— Торі!

Цей голос мені знайомий. Ед? Але я не маю наміру виходити, нізащо. Мене тут немає, ясно? Я перелетіла на той бік, ухопившись за ліану.

— Торі!

Е, ні, я на це не куплюсь. Мабуть, уже знайшли труп і тепер не хочуть ризикувати. Я нікому не збираюся допомагати, ясно? Кожен сам за себе. Закон джунглів. Тим паче що я підозрюю тебе, красунчику, в деяких негарних речах. Наприклад у тому, що це ти все влаштував.

Він виходить із заростей, брудний і майже непридатний для використання. Сумки він не загубив, але сорочка його прилипла до тіла і змокла. Е, та в нього кров? Цікаво, чим він себе шкрябонув, аби мене піддурити?

— Торі…

Він поточився і впав, знову встає… У нього на спині рана, схоже, вогнепальна, і різана рана голови. Цікаво, як це він так примудрився? І звідки він тут? Ось, стоїть і озирається, тоді суне далі, придивляючись до слідів. Хлопчик уміє читати сліди? Ну, та зі мною це неважко, я продиралася крізь зарості, як носоріг… А це вже гірше, чесно вам кажу: з лісу вигулькнули двоє молодиків і кинулись до Еда. Вони невисокі та схожі на псів, що насідають на гризлі. Ед вищий за кожного з них голови на дві, але їх двоє… ні, вже троє. Ось іще один біжить, такий спритний, що аж!

Я підставляю йому ногу, він падає, а я б'ю його ножем у шию. Ну от, тепер я вся у крові, у прямому розумінні слова. Артерія завжди так хлюпає — фонтаном. А ті двоє заповзялись на Еда й притисли його, а мене й не бачать. Це добре, бо я збираюся трохи повбивати вас, хлопчики. Наприклад, оцього я точно дістану ножем у спину. Знаєте ті кретинські бойовики, де головний герой ніколи не стріляє в спину ворогові, а спочатку кричить «Гей, ти!» чи щось таке, а коли поганий хлопець обертається, герой із почуттям чесно виконаного обов'язку стріляє в нього? Усі ридають від захоплення: яке благородство! Повірте, все це кіношна дурня. Коли вас притисли так, що далі нікуди, немає значення, куди бити: в спину чи в груди — аби до серця дістало. Судіть самі: скільки шансів уціліти жінці, коли на неї насідають двоє чи троє чоловіків? Та навіть якщо один? І коли постає питання «Бути чи не бути?», то в моєму розумінні вибір однозначний. Я вдарила хлопця у спину, під ліву лопатку. Той упав, а Ед зчепився з іншим, і небезуспішно. За хвилину все було скінчено.

— Торі!

Вигляд у нього, м'яко кажучи, не дуже гарний, та й хто сприймався б імпозантним, маючи кулю в плечі? Рана на голові наче не надто небезпечна. Утім, хтозна, все може бути. Цікаво, скільки ще шукачів пригод Ед привів за собою? Та поки що навкруги тихо.

— Нам треба переправитись на той бік.

— Торі, ми не можемо. Тут немає дороги. А стрибати вниз… Я не допливу.

— Хай трупи плавають, поскидаймо їх. Я маю план.

Ми скидаємо трупи вниз і йдемо назад. Там, у заростях, мені дещо спало на думку, але тоді я лише посміялась, а даремно. Тепер це мені видається єдиною можливістю.

— Ні, Торі, ніколи!

Еде, ніколи не кажи «ніколи». Нічого, ліани міцні і витримають нас. Принаймні я на це дуже сподіваюсь.

3