Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Там він натрапив на те, що друга експедиція назвала Старшим братом, на такого собі близнюка Моноліту з Тихо, але в сотні разів більшого.

— Там ми його і втратили. Він покинув «Діскавері» в тій капсулі, що лишилася, і зійшовся зі Старшим братом. Його останні слова переслідують нас от уже майже тисячу років: «О Деусе, він повен зірок!»

(«Ось воно знову! — сказав собі Пул. — Дейв ніяк не міг такого сказати… Певно, його слова звучали так: «Боже мій, він повен зірок!»)

— Вочевидь, капсулу затягло всередину Моноліту якимось інерційним полем, тому що вона — імовірно, разом з Боуменом — пережила прискорення, яке муси­ло миттєво їх розчавити. І то була остання інформація, яку ми мали майже десять дальших років, аж до часів спільної американсько-російської місії на «Леонові»…

— Яка зблизилася з покинутим «Діскавері», щоб доктор Чандра зійшов на борт і повторно активував Еал. Так, я це знаю.

Доктор Кім ніби трохи зніяковів.

— Даруйте, я не знав точно, скільки вам уже розповіли. Хай там як, далі трапилося дещо дивніше.

— Вочевидь, прибуття «Леонова» запустило якусь реакцію всередині Старшого брата. Якби ми не мали цих записів, то ніхто б ніколи не повірив, що таке стало­ся. Дозвольте показати… ось доктор Гейвуд Флойд сидить на нічній вахті на борту «Діскавері» після того, як було відновлене живлення. Звісно, ви тут усе впізнаєте.

(«Справді впізнаю… І як дивно бачити давно померлого Гейвуда Флойда в моєму старому кріслі, поки Еалове неблимне червоне око досліджує все, що бачить. А ще дивніше подумати, що ми з Еалом пережили схожий процес воскресіння з мертвих…»)

На одному з моніторів спливло повідомлення, і Флойд ледаче відповів:

— Гаразд, Еале. Хто там викликає?

НЕ ВИЗНАЧЕНО.

Флойда це нібито трохи роздратувало.

— Гаразд. Будь ласка, передай повідомлення.

ТУТ НЕБЕЗПЕЧНО ЗАЛИШАТИСЯ. ВИ МУСИТЕ ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ ВПРОДОВЖ П’ЯТНА­ДЦЯТИ ДНІВ.

— Це абсолютно неможливо. Наше вікно запуску відкриється не раніше, ніж за двадцять шість днів. У нас не вистачить палива для ранішого старту.

МЕНІ ВІДОМІ ЦІ ФАКТИ. ОДНАК ВИ МУСИТЕ ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ ВПРОДОВЖ П’ЯТНА­ДЦЯТИ ДНІВ.

— Я не можу сприймати такі застереження сер­йозно, поки не знатиму їх джерела… Хто зі мною говорить?

Я БУВ ДЕВІДОМ БОУМЕНОМ. ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩОБ ВИ МЕНІ ВІРИЛИ. ОЗИРНІТЬСЯ.

Гейвуд Флойд повільно розвернув крісло від скупчених панелей і пультів комп’ютерного дисплею до вкритого липучкою мостика позаду себе.

(«Отут дивіться уважно», — сказав доктор Кім.

«Наче мені треба було підказувати», — подумав Пул…)

Кабіна «Діскавері», у якій зберігалося середовище невагомості, була сильніше запилюжена, ніж він її пам’ятав. Пул здогадався, що систему фільтрації повітря ще не ввімкнули. Паралельні промені далекого, але яскравого Сонця, що лилися крізь широкі вікна, підсвічували незчисленні порошинки, що танцювали в класичній демонстрації броунівського руху.

А тоді з цими часточками пилу почало відбуватися дещо дивне — якась сила ніби направляла їх, гнала від центральної точки, а інші, навпаки, до неї, поки вони всі не опинилися на поверхні порожньої сфери. Та сфера, десь метр завширшки, якусь мить висіла в повітрі, як гігантська мильна булька. Тоді видо­вжилася, перетворилася на еліпсоїд, поверхня якого збрижилася й почала формувати заглиблення й зморшки. Пул не дуже здивувався, коли еліпсоїд почав набувати людської форми.

Він бачив такі фігури, видуті зі скла, у музеях і на наукових виставках. Але цей пиловий фантом навіть не наближався до анатомічної точності — він був грубий, наче глиняна фігурка чи один із примітивних предметів мистецтва, знайдених у заглибинах печер Кам’яного віку. Тільки голова була дбайливо змодельована, і її обличчя, поза всяким сумнівом, належало командерові Девіду Боумену.

ВІТАЮ, ДОКТОРЕ ФЛОЙД. ТЕПЕР ВИ МЕНІ ВІРИТЕ?

Губи фігури не поворухнулися: Пул усвідомив, що голос — так, безперечно, голос Боумена — насправді долинав через динаміки кабіни.

МЕНІ ТАК ДУЖЕ ВАЖКО, А ЧАСУ МАЛО. МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ДАТИ ВАМ ЦЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. У ВАС Є ЛИШЕ П’ЯТНАЦЯТЬ ДНІВ.

— Чому… і що ти таке?

Але примарна фігура вже розчинялася, її зерниста оболонка почала знову розпадатися на складові пилинки.

БУВАЙТЕ, ДОКТОРЕ ФЛОЙД. МИ НЕ МОЖЕМО МАТИ ПОДАЛЬШИХ КОНТАКТІВ. АЛЕ ВИ ОТРИМАЄТЕ ЩЕ ОДНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ, ЯКЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.

Поки зображення розчинялося, Пул не стримав усмішки, почувши те старе кліше Космічного віку. «Якщо все буде добре» — скільки разів він чув перед запуском цю ритуальну фразу!

Фантом щез: лишилися тільки танці порошинок, що рушили далі виписувати в повітрі випадкові траєкторії. Зусиллям волі Пул повернувся до теперішнього.

— Ну, командере, що ви про це думаєте? — спитав Кім.

Пул ще не оговтався, і минуло кілька секунд, перш ніж він зміг відповісти.

— Обличчя і голос належали Боуменові, можу в цьому заприсягтися. Але що то було?

— Про це ще й досі сперечаються. Назвіть це голограмою, проєкцією, — звісно, таке можна штучно створити багатьма способами, — але не за тих обставин! А на додачу трапилося те, що трапилося.

— Люцифер?

— Так. Завдяки попередженню, «Леонову» якраз вистачило часу відступити, перш ніж Юпітер вибухнув.

— Тож та Боумен-штука, чим би вона не була, намагалася допомогти й попередити.

— Імовірно. І вона може стояти за тим «ще одним повідомленням», яке ми таки отримали — його направили за якісь хвилини до детонації. Ще одне попередження.

Доктор Кім знов оживив екран. На ньому пока­зався простий текст: «УСІ ЦІ СУПУТНИКИ ВАШІ, КРІМ ЄВРОПИ. НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ТАМ ВИСАДИТИСЯ». Одне й те саме повідомлення повторю­валося десь під сотню разів, після чого букви переплуталися.

— І ми ніколи не намагалися там висадитися? — спитав Пул.

— Лише раз, помилково, через тридцять шість років — коли корабель США «Ґалексі» викрали й напра­вили туди, а його кораблю-побратимові «Юніверсу» довелося летіти на допомогу. Тут є все — разом з тим, що нам розповіли про європіанців наші роботи-спостерігачі.

— Мені не терпиться їх побачити.

— Вони амфібії, бувають усіх форм і розмірів. Щой­но Люцифер почав топити кригу, яка вкривала весь їхній супутник, вони почали виходити з моря. Відтоді вони розвивалися зі швидкістю, що здається біологічно неможливою.

— З того, що я пам’ятаю про Європу, хіба на ній не було безлічі розломів у кризі? Може, вони ще раніше проповзали крізь них і роздивлялися довкола?

— Це загальноприйнята теорія. Але є ще одна, набагато дискусійніша. Якимсь незрозумілим нам способом до всього міг бути причетний Моноліт. А поштовх цій думці дала знахідка МАТ-0, тут, на Землі, майже через п’ятсот років після вас. Гадаю, вам про це розповідали?

— Тільки мимохідь — ще стільки всього треба надолужити! Мені здається, що ця назва сміховинна — бо то була не магнітна аномалія — і знайшлася вона в Африці, а не в кратері Тихо!

— Звісно, це цілком слушно, але назва причепилася міцно. І що більше ми дізнаємося про Моноліти, то глибша їхня таємниця. Особливо тому, що вони — єдиний справжній доказ розвиненої технології за межами Землі.

— Це мене здивувало. Я був думав, що на цей час ми вже отримали звідкись якісь