Читати книгу - "Чотири сезони"

абразивний, але наче промислові металеві мачулки для чищення каструль (у себе в камері Енді зберігав коробку з цими штуками, хоча дістав їх не через мене. Здогадуюся, що в тюремній пральні позичив).

Я сказав, що, по-моєму, діло вигорить, і зрештою знайшов їх у тій самій крамниці спорядження, де домовлявся про скельний молоток. Цього разу я виставив Енді рахунок на свої звичні десять відсотків, а понад те – ні цента. Нічого смертельного чи бодай небезпечного в дюжині клаптиків товстої тканини завбільшки сім на сім дюймів я не побачив. Шкурки вони і є шкурки, хай навіть для каміння.

Минуло п’ять місяців, й Енді спитав, чи зможу я йому дістати Риту Гейворт. Ця розмова відбулася в актовій залі, під час кіносеансу. Нині нам влаштовують показ кіно раз чи двічі на тиждень, але тоді це було рідкістю – раз на місяць таке випадало. У кінах, які ми дивилися, завжди була якась висока мораль, і цей, «Загублений вікенд», був нічим не інакший. Мораль полягала в тому, що спиртне – це небезпечно. Щоб нам не так прикро було.

Енді пропхався, щоб сісти коло мене, і десь на середині сеансу нахилився та спитав, чи зможу я добути йому Риту Гейворт. Скажу вам чесно, я мало не зареготав. Він, завжди такий незворушний, спокійний і зібраний, того вечора здавався скутим, мало не збентеженим і присоромленим, наче прохав мене роздобути пачку «Троянів»[15] чи одну з тих штук, оббитих овечою шкірою і призначених для того, щоб «прикрашати втіху на самоті», як це описують у журналах. Він був якийсь наче на межі зриву, наче в нього з вух от-от пара повалить.

– Можу, – кивнув я. – Не парся, усе буде. Тобі яку, велику чи малу? – У ті часи Риту в мене розмітали найкраще (за кілька років її вже посунула Бетті Ґрейбл[16]), і продавали її двох розмірів. За бакс можна було прикупити собі маленьку Риту. За два п’ятдесят – велику, чотири фути заввишки, усю таку із себе фіфочку.

– Велику, – не дивлячись на мене, відповів він. Кажу вам, того вечора його наче на пательні хтось підсмажував. Він пік раків, наче малий, що намагається пройти на шоу поцьок за призовною повісткою старшого брата. – Зможеш?

– Спокійно. Звісно, зможу. Коли це я гнав порожняк? – Глядачі заплескали в долоні й заулюлюкали, бо зі стін на Рея Мілланда, якого накрило сильною білою гарячкою, поповзли жуки.

– Коли?

– За тиждень. Може, менше.

– Добре. – Але прозвучало це розчаровано, неначе він сподівався, що Рита в мене в штанях заникана і я притьмом витягну її звідти. – Скільки?

Я назвав йому гуртову ціну. Подумав, що можу собі дозволити віддати йому бажане за собівартістю. Він був хорошим покупцем, купив той скельний молоток і шкурки. А ще він був хорошим хлопцем. Не раз і не два, коли в нього ввечері були клопоти з Боґзом, Рустером та іншими, я замислювався, скільки ще мине часу, перш ніж він візьме свій скельний молоток і розпанахає комусь із них череп.

Плакати – це великий шмат мого бізнесу, десь на третьому місці після бухла й цигарок, вони навіть на півкроку травичку випереджають. У шістдесяті їх розбирали, як гарячі пиріжки, бо кожен хотів повісити собі на стіну щось збудливе: Джимі Гендрикса, Боба Ділана, картинку, де двоє байкерів мчать на байках, з фільму «Безшабашний наїзник». Але дівчата, настінні красунечки, розходилися найкраще.

Через кілька днів після того, як я перетер з Ерні, водій пральні, з яким ми в ті часи вели бізнес, притарабанив понад шістдесят плакатів, і більша частина була з Ритою Гейворт. Ви, може, навіть пам’ятаєте ту картинку. Я так точно не забув. Рита вдягнута (ну, типу) в купальник, одна рука закинута за голову, очі напівзаплющені, повні пухкі губки розтулені. Її називали Ритою Гейворт, але з таким самим успіхом могли назвати «Жінка хоче».

На той випадок, якщо вам раптом цікаво – адміністрація тюрми в курсі про чорний ринок. Звісно, у курсі. Про мій бізнес їм, напевно, відомо стільки ж, скільки й мені самому. Із ним миряться, бо знають, що в’язниця – це велика скороварка, і десь мають бути вентиляційні дірки, щоб спускати пару. Часом роблять обшук, і раз чи три за всі ці роки я сидів у карцері. Але коли знаходять щось типу плакатів, тільки підморгують. Живи й давай жити. І коли в якогось шкета на стіні з’являлася велика Рита Гейворт, то вважалося, що її прислали поштою друзі чи родичі. Звісно, усі передачі від друзів і родичів розпаковують та ретельно перевіряють, але кому потрібен зайвий геморой лізти в інвентарний список і шукати щось таке невинне, як настінний плакат із Ритою Гейворт чи Авою Ґарднер[17]? Коли варишся в скороварці, то вчишся жити й давати жити іншим, бо інакше хтось вирізьбить тобі новісінького рота якраз над борлаком. Ти вчишся потурати.

І знову Ерні відніс плакат у камеру Енді, чотирнадцяту (моя – шоста). І той самий Ерні приніс маляву, написану охайним письмом Енді, з одним лише словом: «Дякую».

Трохи перегодом, коли нас вервечкою повели на ранішню баланду, я зазирнув у його камеру й над нарами побачив Риту в усій її купальниковій красі: одна рука за головою, очі напівзаплющені, м’які атласні губки розтулені. Вона висіла над його нарами, і він міг роздивлятися її ночами, після того як згасне світло, у сяйві натрієвих ліхтарів з подвір’я для прогулянок.

Але в променях яскравого ранішнього сонця на її лице лягали темні смуги – тінь від ґрат на єдиному вузькому віконці.

А тепер я розкажу вам, що сталося в середині травня п’ятдесятого й нарешті поклало край трирічній шарпанині Енді з сестричками. Цей випадок зрештою витяг його з пральні й допоміг перейти в бібліотеку, де він і наповнював свій робочий час сенсом, аж поки не покинув нашу щасливу маленьку родину.

Ви, певне, помітили, що велика частина моїх розповідей базується на плітках. Хтось щось побачив і переповів мені, а я, значить, вам. Ну, дещо я спростив ще більше, ніж воно вже було, і справді повторив (чи ще повторю) інформацію з четвертих чи п’ятих рук. Бо так воно тут відбувається. «Одна баба сказала» – це дуже реально, і треба цим користуватися, якщо хочеш завжди бути попереду паротяга. А ще треба вміти відділяти зерна правди від полови брехні, чуток і бажаного замість дійсного.

А ще у вас могло скластися враження, що я описую