Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 9

Дивний момент, на ці кілька хвилин зникли чвари, моє обурення. Напруження в повітрі змінилося якоюсь розслабленістю. Подивилася на нього трохи іншими очима. Звичайно, все через розмову із його сином. Я як мати не можу залишитись байдужою.

Хоча розумінню, що в ситуації зі мною це не означає зовсім нічого. Він може бути найкращим батьком у світі, і звірюгою по відношенню до інших. Він уже добу нахабно псує моє життя.

- А я ж не помилився в першу нашу зустріч, пластика в тебе була, - різко змінює тему. Безжально стирає теплі миті. Опустив із небес на землю. Нагадав про свою звірину натуру.

- З чого мені про свої проблеми повідомляти першому зустрічному? - витримую його погляд. – Так, була. Я не роблю з цього таємниці. Це не була примха, ви в курсі, чому були зроблені операції.

- Аварія на трасі, - схиляє голову набік. Він від мене щось добивається, тільки не збагну чого.

- Бачите. Ви з усім і без мене впоралися. То навіщо ця розмова?

- Як ти там опинилася? Навіщо їхала до сусіднього міста? - він як слідчий на допиті. Обличчя ніби висічено з граніту жодної емоції.

- Я не пам'ятаю, ні самої аварії, ні того, що передувало їй. І чесно кажучи, те пекло в мене немає бажання згадувати, - навіть зараз говорю і руки ходуном ходять. Все через психа, це він змушує мене занурюватися в минуле. – Чоловік каже, що мені запропонували дуже вигідну роботу.

- Ах так, твій чоловік, свята людина, як же йому можна не вірити, - навіть не приховує отруйного сарказму.

Вдаряю кулаком по столу. Так що посуд дзвенить.

- А ось зараз заткніться, - кажу тихо, але різко, вкладаючи у кожне слово свою лють. – Скажу раз, і ми закриємо цю тему назавжди. Навіть лікарі не вірили, що я викарабкаюся. Мене збирали по шматочках. І весь цей час мій чоловік був поряд. Я засинала і бачила його, прокидалася, він тримає мене за руку. Коли мені боляче – Ваня витирав мені піт, біг за лікарями. А при цьому в нього ще була на руках наша дочка, якій і року не виповнилося. Чоловік продав квартиру, наші речі, все, що мало хоч якусь цінність, аби мене витягти. І непросто вилікувати, але навіть пластику зробити та забрати шрами. Понад рік він практично жив у лікарні. Втішав мене, піднімав настрій, не дозволяв згаснути надії. Він віддав себе. Не втік, як учинила б більшість мужиків. Ваня залишився. І якби не він, то я зараз не сиділа б перед вами.

Тільки коли випалила, видихнула. Немов душу перед ним вивернула. Але це не соромно. Нехай знає правду і більше не заїкається про мого чоловіка.

Псих так і сидить з кам'яним виразом на обличчі. Мої одкровення ніяк його не зачепили.

- Воістину герой-Іван, - крива усмішка ковзнула по губах.

- Для мене так. А ваша думка... мені чхати на неї.

- А з пам'яттю у тебе як? Все добре пам'ятаєш? - підсувається трохи ближче, наче хижак, який стежить за найменшим рухом жертви. І будь-якої миті готовий роздерти на шматки.

- Якщо натякаєте на амнезію, то мушу вас розчарувати. Я багато чого пам'ятаю. Після аварії була одна чорнота. А потім спогади стали повертатися. Фрагментами, уривками, багато як у тумані. Але я чудово пам'ятаю дитинство, школу, навчання. Ваню, який мешкав у сусідньому під'їзді. Свої пологи - і багатозначно так на нього дивлюся. – Тож викиньте ваші дурні думки з голови.

- І все ж є прогалини, - вигинає дугою брову, робить ковток кави.

– Є. Але загалом вони ні на що не впливають. Ту ж аварію я рада забути і не згадувати. А зовнішність ... Ви ж бачили мої фото до? – я відчуваю тріумф. Безжально б'ю його аргументами. Скоро все закінчиться і він від мене відчепиться.

– Бачив.

- І підозрюю навіть у моїй старій зовнішності, ви не впізнали свою дружину.

- Я б не був такий категоричним з висновками, - посміхається холодно, зло. Зовні спокійний, але всередині відчуваю, вирує ураган. І мені не хочеться потрапляти до його епіцентру.

– Тільки факти. Ви самі все побачили. Я відповіла на всі запитання. Так що вважаю, що тема закрита, - у нього просто немає аргументів. Він не може мені заперечити.

Псих піднімається зі свого місця. Дуже плавно, граціозно, бачу, як перекочуються м'язи під сорочкою, стає ззаду, від його гарячого дихання волосся дибки встає на потилиці.

- Потрібний твій біологічний матеріал, - проводить пальцем по моїй щоці.

- Навіщо? Це ж маячня? - Він як павук обплітає мене павутиною. На мить від його близькості втрачаю зв'язок із реальністю.

- Відкрий рота, - у нього як у фокусника в руках з'являється ватяна паличка. Підкоряюся перш, ніж встигаю щось збагнути.

І тільки коли він відходить, на мене із запізненням накочує лють.

- Ви що дозволяєте собі! Зовсім збожеволіли від вседозволеності! – у цей момент я злюсь більше на себе, на свою дивну реакцію.

Хижак спокійно кладе ватну паличку в пакетик і відправляє його в кишеню.

- Ти ж сама висловила готовність відповісти на мої запитання. А мені потрібний аналіз ДНК.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍