Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 6

- І свій ти пропустила, - зітхнула вона.

- Отже маю привід повеселитися за двох.

Повернулася Оля. З сяючою посмішкою сестра покрутилася перед нами. Сукня сиділа ідеально - спасибі нашій кравчині, що підшила наряд згідно її параметрів. І в ньому моя маленька більше не була схожа на підлітка. Ми з нею всього два місяці не бачилися, а зараз здавалося минув рік як мінімум.

На весняні канікули і на честь її сімнадцятиріччя ми вирушили на море. Назад летіли різними рейсами - сестра не хотіла втрачати зайвий день відпочинку. Те, що їй доведеться летіти самій шість годин не надто мені подобалося аж до того моменту, як я застала Дерека з Еленою. В нашому ліжку. Вбого, карикатурно і навмисне. Я це знала, і він знав, що я знала.

- ... кращий подарунок на випускний. Спасибі-спасибі-спасибі, - Олін голос перервав невеселі спогади.

- Немає за що. Нехай її удача супроводжує й тебе.

А потім ми розбирали речі. Складаючи їх в шафу, я побачила на самій верхній полиці велику картонну коробку. Ось і знайшлося перше, від чого варто позбутися.

Прийшов тато. Ставши завідувачем відділенням він тепер працював вдвічі більше, ніж під час перебування звичайним хірургом. Хоча ні - звичайним він не був ніколи. З золотими руками і добрим серцем він усього себе безоплатно віддавав родині й роботі. Не злічити, скільки життів він врятував за тридцять років практики. Іноді мені навіть ставало шкода, що бажання піти по його стопах так і не виникло. А те, як тато це сприйняв ще більше прославило його в моїх очах.

Крізь його радість проступало таке ж здивування, як і у мами з Олею. Але, він точно так само не висловив його. Від всього цього стало ще більш соромно.

Може сказати правду зараз? І тоді не доведеться брехати і прикидатися ще тиждень, що залишився до випускного. Так, настрій буде зіпсовано, але що завадить Дереку перервати відрядження якимось чином дізнавшись, що я поїхала і з'явитися сюди в будь-який з днів, що залишилися? З іншого боку, поки що його тут немає. І, якщо вирішу, можна поговорити і завтра.

Після вечері я послалася на бажання раніше лягти і сховалась у ванній. Насамперед стягнула з пальця надіті для конспірації кільця. Смужка під тими вже ледь виднілася. Скупавшись, одягла нічну сорочку і залізла під ковдру.

Ввімкнула ноутбук. Подивлюсь якийсь фільм і справді буду спати. Завтра доведеться зайнятися справами. Спершу нострифікація польського диплома. Потім - пошук роботи. З огляду на моє резюме, з ним навряд чи виникнуть проблеми. Втім, їх відсутність компенсує шлюборозлучний процес. Навіть з тим, що замість мене «мучитися» належить адвокату, якого треба ще знайти.

Я обрала фільм, запустила його і спробувала зосередитися на досить складному сюжеті. Ось тільки думки несли геть. Але зовсім не до прийдешнього судового позову, а до коробки зі старими речами. Я гнала їх рівно до того, як пішли фінальні титри. Закривши кришку ноутбука, я встала з ліжка. Забралася на стілець і дістала з шафи коробку. Ввімкнула настільну лампу, адже вже почало темніти, і відкрила її.

Фотографії. Багато-багато. Майже на кожній худенька дівчинка посміхається в обіймах статного красеня зі смарагдовими очима, що впевнено дивляться в об'єктив. Змінюється одяг, пори року, місця, а її обличчя однаково сяє від щастя. Майже випромінює його, як літнє сонце - тепло. Темні очі з любов'ю, а десь може і з обожнюванням дивляться на того, хто був центром її всесвіту. Що до хлопця ... Тоді їй здавалося, що і він відчуває те ж саме.

Під фотографіями безліч квитків. З театрів, кіно, музичних концертів. Вона зберегла їх всі. Таємно, звичайно, адже він не терпів «сентиментів». Фарби на багатьох вже потьмяніли не в приклад спогадам.

Відібраний в Артема кастет. Розумна дівчинка Віка знала, що кримінальна відповідальність покладається за одне лише зберігання, але не припускала, що він, наприклад, може бути не єдиним. Втім, це було найбільш невинне з того, що не давала уявити її наївність і недосвідченість.

Кулон-сердечко. Подарунок на Валентинів день. «Нехай моє серце завжди буде поруч з твоїм». І воно було. Таке ж холодне, як цей метал.

На самому дні шкіряна куртка. Важка настільки, що давила на плечі. Але я все одно шалено її любила. Носила не знімаючи до самих холодів. І тільки йому вдавалося вмовити мене почати одягатися тепліше.

Витягнувши її з коробки, провела рукою по гладкій прохолодній шкірі. Потім одягла і зробила крок до дзеркала. Треба ж, у фігурі я майже не змінилася. Розпатлане волосся, відсутність макіяжу і напівтемрява робили моє відображення зовсім таким же, яким воно було тоді. Ось тільки я зовсім інша! А тому не стану нічого викидати, піддаючись дитячому пориву. Минуле так не зникне. Так я цього і не хочу, адже саме воно зробило мене тією, якою я є зараз.

Сильною. Тією, що змогла забути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍