Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 3-1

Каріна

Не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Таке було колись давно, лише один раз, коли мама сильно захворіла, і тато відвіз її в лікарню. Я залишилася з бабусями, і не могла спати від страху — мені здавалося, що мама з лікарні вже не повернеться. Що сталося непоправне.

Зараз мене охоплює схожий стан — несвідомий страх, перемішаний із тривогою. Бездумно тиняюся будинком, варю каву, яка так і залишається недоторканою.

Іду в спальню і сідаю на заправлене ліжко. Марк усміхається мені з постера, але я у відповідь не усміхаюся, тільки дивлюся похмуро спідлоба. Як можна бути таким безтурботним, га?

Погляд як магнітом притягується до візитівки з номером телефону, яку дав мені Громов. Я поклала її на тумбочку, що стоїть навпроти постера з його зображенням.

А у вухах стоїть тонкий противний писк.

Я не могла його ні з чим сплутати. Я не могла помилитися. Але якщо це так, то...

Писк у вухах наростає і вже завиває справжньою сиреною, у голові спалахує величезний сигнальний ліхтар із написом «Danger»*. І я здаюся.

Хапаю телефон, набираю номер, вказаний на візитівці. Пальці не потрапляють по цифрах на екрані, кілька разів видаляю і набираю правильно. Нарешті з п'ятого чи шостого разу виходить ввести номер, і я натискаю на виклик.

Серце в грудях не б'ється, воно надривно хрипить, наче зіпсований механізм, що працює на межі своїх можливостей і будь-якої миті може зупинитися.

— Слухаю, — каже у саме вухо живий і здоровий Марк. Марк постерний усміхається широко і відкрито. Ще трохи, і він мені підморгне.

З динаміка долинає музика, що гуркоче в салоні спорткара, шум двигуна, звук шин, що труться об асфальт. Голос Марка звучить розслаблено, і божевільне напруження, що натягувало нерви струнами, потихеньку починає відпускати.

У горлі сухо, губи теж пересохли. Облизую їх і тягну руку до пляшки з водою.

— Марку, привіт, це Каро, — кажу сиплим голосом, кожне слово обдирає горло, наче наждачка, — дзвоню дізнатися, як ви. Ти більше не чув нічого підозрілого?

— Та ні, все гаразд, — відповідає Марк, у його голосі відчувається цілком помітне збентеження і ледь вловиме невдоволення, — але приємно, що ти турбуєшся.

Громов говорить начебто ввічливо, тільки всередині не полишає відчуття, що він насміхається. І здогадка вмить накриває крижаним душем.

Він вирішив ніби я дзвоню просто так. Вигадала привід і зателефонувала. Ледве витримала необхідні пристойності й набрала.

Від хвилювання спалахую як сірник.

Його називають королем автодрому. Але схоже, Марк Громов через свою природну скромність вирішив, що так занадто довго, і що чудово можна обійтися без другої частини.

Король. Просто король. Ось так звучить набагато краще. Повніше і яскравіше передає рівень величі.

А ще краще, бог.

Збиваючись і заїкаючись, белькочу в слухавку, як я страшенно рада і як дико вибачаюся, що потурбувала. Не чекаю відповіді, натискаю відбій і відкидаю телефон на ліжко.

Моєму обуренню немає меж. Щоки палають, притискаю до них долоні, намагаючись хоч трохи їх охолодити. А заодно остудити охоплений полум'ям мозок.

— Самозакоханий нахабний павич, ось ти хто, Марк Громов! — кажу суворо, дивлячись йому прямо в очі, але мій постерний Марк на рідкість необразливий хлопець. Він готовий мені пробачити абсолютно все на відміну від свого оригіналу. — Ти вирішив, що я в тебе втюрилася з першого погляду.

«А хіба ні?» — мені здається, що надрукуваний на постері Марк здивовано піднімає брови.

— Будеш допікати і корчити із себе розумаку, зніму тебе і сховаю в комору, — застережливо тикаю пальцем у глянцеві груди Громова, але відповісти паперовий Марк не встигає.

Екран телефону, що лежить на ліжку, спалахує, лунає сигнал виклику, і я голосно ахаю, побачивши на екрані той самий номер, який щойно набирала.

Марк? Марк мені передзвонює?

— Не буду я тобі відповідати, обійдешся, — бубочу сердито, але вчасно здогадуюся, що просто так Громов навряд чи став би мені дзвонити. І страх упереміш із тривогою знову здавлює горло.

— Що, Марку? Що сталося? — кричу в слухавку, приймаючи виклик. — Алло!

Але з динаміка лунають ті самі звуки — шум двигуна, шурхіт шин. Музика, щоправда, звучить тихіше. І ніякого Марка.

Здогадуюся, що найімовірніше у Громова телефон увімкнувся на автододзвін, а останній номер, з якого йому дзвонили — мій. Уже збираюся відключитися, аж раптом вловлюю все той же характерний писк. І чую, як тихо крізь зуби матюкається Марк.

Притискаю телефон до вуха обома руками. Серце стискається, усередині з'являється неприємний холодок від нехорошого передчуття.

— Марті, кинь телефон, пристебнися! — раптово кричить Марк, а потім динамік вибухає характерним ударним звуком і металевим скреготом.

Я виросла біля траси й автозаправки. Я надто добре знаю, що означають ці звуки, щоб у мене ще залишилися якісь сумніви.

Вбиваю номер Марка в локатор мобільних номерів. Імовірність, що в нього на телефоні ввімкнена геолокація — дев'яносто дев'ять відсотків.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍