Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Мені чомусь здавалося, що прокурора вітром здує серед перших. Що йому тут робити? Але ні.

Він влаштувався більш ніж вальяжно. Витяг і без того довгі ноги, гортає щось у телефоні, всім своїм виглядом показує, що нудьгує.

А я знову думаю: це він відправив за мною Бекіра чи ні? Може підійти та запитати?

Звісно ж, не підходжу.

Навіть дивитися на нього довго не наважуюся.

Він мені не подобається. Тепер завжди асоціюватиметься з небезпекою. Сподіваюся, що на наших святах його часто не буде. Хоча з чого я вирішила, що на них буду я?

Чоловік повертає голову, ловить мій погляд. Я тушуюся. Опускаю очі і знову починаю обмахувати тітоньку Фаріду зашвидко. Вона куйовдиться на стільці. Мені здається, що її переляк давно пройшов, і зараз вона просто мене експлуатує, спостерігаючи за непересічною подією з місця у першому ряду. Але сказати про це я, звичайно, теж не можу. Повага до старших: один із головних стовпів мого виховання.

– Повільніше, ханим. Давай повільніше... І води принеси ще, будь ласка.

Стискаю зуби, зі клацанням складаю віяло і йду за водою.

Коли повертаюся, на останніх кроках мої руки починають тремтіти, бо бачу, що Бекір уже стоїть. Поруч із ним – знову тато. І вони розмовляють.

Практично запихую склянку в руки моєї підопічної, щоб не розлити. Моє серцебиття прискорюється, коло чоловіків росте. До нього приєднується Азамат, його батько, ще кілька татових друзів.

– То що це було, Бекіре?

Мене до обговорення, звичайно ж, ніхто не запрошував. Але це не заважає мені страшенно боятися, свердлячи поглядом одну точку. Але навіть просто довго спокійно стояти не можу. Знову оглядаю зал і знаходжу прокурора. Він відволікається від телефону, дивиться на чоловіків із цікавістю.

Жінкам не можна лаятись, я знаю, але про себе не стримуюсь. Цікаво тобі, так?

Хоча чому я з ним уже на ти, він же явно значно старший, та й дозволу не давав.

– Він на Айку нашу напав…

Чую слова брата і озираюсь. Слідом за його брехнею летять жіночі охи (бо підслуховують усі, а не тільки я), обурене гудіння низьких чоловічих голосів.

Я дивлюся на Бекіра, а він тільки на нашого батька. Бреше бабаси в очі. Заради мене бреше.

Серце кров'ю обливається.

– Як це, напав? – Тато питає, теж дивлячись на сина. Хмуриться. Хвилюється. Тягнеться до краватки і трохи розслаблює.

Вибач мені, бабаси… Вибач…

– За руку схопив, тяг на задній двір…

Жінки знову охають. Доручена мені тітонька Фаріда цокає язиком. Дивиться на мене по-новому. З меблів я раптом стала для неї чимось цікавим.

– Айко, ти його знаєш? – Папа згадує про мене та шукає поглядом. У мене пересихає горло, я ціпенію. Зараз вже мені треба буде збрехати, але замість полегшення, що брат пропонує шлях повного зняття з мене провини, я відчуваю розпач.

– Не знає, звісно. – За мене відповідає Бекір. Але я не можу сказати, що вдячна. Мені стає лише гірше. Я для нього тепер – безмозка дурепа. Він мені навіть співучасть у брехні не довірить. – Я ж кажу, за руку схопив, тягнув. Я наказав Айці до зали повертатися, а ми поки поговоримо…

Кожна фраза брата супроводжується обуреним гулом та емоційним жіночим лепетанням.

У мене червоним спалахують щоки. Не знаю, куди подіти погляд.

Хочу вниз, але шкіра свербить, піднімаю очі, одразу зустрічаюся з прокурором.

Він дивиться на мене так, що здається: бачить наскрізь. Я читаю в темних очах цікавість та глузування. Червонішаю сильніше. Якби була вільною, безстрашною, зухвалою, спитала б: чому ти ще не пішов?

Але натомість відповідати належить самій. Чую нове татове звернене до мене запитання:

– Айко, так і було?

Я швидко киваю у відповідь на татове запитання, після чого залишаю голову опущеною і знову стискаючи руки в замку.

Жалісливі жіночі вигуки, що летять з усіх боків, роблять тільки гірше.

Почуваюся жахливою людиною. Негідною, брехливою… Ох…

– Айдар-бей…

Тато до когось звертається, але хто такий Айдар – гадки не маю. Але для того, щоби розібратися, мені несподівано вистачає секунди.

– Так, Мехді-ага…

Вдруге чую голос незнайомця, підводжу погляд.

На мого батька він дивиться не так, як на мене. Хочеться сказати: лицемір! Але швидко розумію, що у його поведінці все логічно. Хто я така? Під ногами плутаюсь. А мій бабаси – шановна всіма людина.

— Ви ж юрист, Айдар… — Я мимоволі смикаюсь і боюся подивитися на брата, який зараз майже ляпаса отримав. Бекір закінчує навчання на магістратурі юрфаку. Коли татові потрібна правова допомога, він завжди звертається за порадою до сина. Виказує таким чином довіру. А зараз… Я серджуся на цього Айдара ще сильніше.

Не знаю, чи хтось ще помічає, але на «ви ж юрист» у нього починають тремтіти куточки губ. Я переконуюсь у тому, що не помилилася: ми його бавимо. Тремчу всередині від обурення. Зовні залишаюсь покірно-спокійною. Слухаю.