Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

буфета.

— Спокійний у вас вечір? — поцікавилась Енні, обмахуючись газетою, яку взяла з журнального столика.

— Саме так, міс Грант,— відгукнувсь я.— Мати Не Здавайся хотіла влаштувати йому сьогодні побачення з дівчиною, та хлопець не квапиться заводити родину. Сказав, що це через те, що я примушую його працювати день і ніч.

Не Здавайся криво посміхнувся.

— Тому нас не видно й не чутно.

— Що б сказала його мати, почувши, що ви називаєте її сина Не Здавайся? — зауважила вона.— Заради Бога, Семе. Ви могли б хоч спробувати вимовити ім’я.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Якщо йому не подобається, можу називати його Банті.

— Прошу? — розгубилася Енні.

Сержант зашарівся.

— Не Здавайся мене цілком улаштовує,— квапливо заявив він.

Сандеш приніс напої і тихенько вийшов із кімнати, натиснувши по дорозі кнопку вентилятора на стелі.

— Хай би там як, міс Ґрант,— сказав я,— як ви бачите, ми з Банті дуже зайняті. Чим можемо вам допомогти? Чи ви просто завітали поточити баляси?

Вона зробила ще один ковток віскі, цього разу значно більший.

— Власне, я прийшла просити, щоб ви більше не втручались у мої справи.

Я напустив на себе такого невинного вигляду, що йому і святий Франциск Ассізький позаздрив би.

— Боюсь, вам доведеться пояснити, міс Ґрант. І гадки не маю, про що ви.

Мої слова її не дуже переконали.

— Тож ви не розмовляли про мене з містером Пілом?

— Кого ви назвали?

— Чарлі Піла, адвоката.

— Це ім’я мені нічого не каже,— знизав я плечима.

— А от він, схоже, вас знає, Семе.

— Такий собі старий із великим носом? — Мене немов осяяло раптом.— Тепер пригадую, що зустрічався з ним якось у «Калькуттському клубі». Непоганий хлопець... Якщо вам, звісно, такі подобаються.

— Він казав, що ви йому щось таке про мене розповідали. І фраза «Підозра у співучасті в убивстві» випливала не один раз.

Я хмикнув і почухав потилицю.

— Зухвале звинувачення. Ми з ним і п’яти хвилин не проговорили.

— І за цей час ви встигли заплямувати мою репутацію? Чому ви взагалі про мене згадали?

— Чоловік стверджував, що він ваш приятель.

— Аж так? — Вона схрестила руки на грудях.— А він каже, що ви знали, що ми кілька разів обідали разом. Ви шпигуєте за мною, Семе?

— Авжеж, ні,— сказав я.— Може, то Не Здавайся щось таке згадував. Він знає все, що відбувається в цьому місті.

Не зовсім це правда. Не Здавайся навіть гадки не має, що відбувається в сусідньому борделі, не кажучи вже про решту міста.

А правда полягає в тому, що я платив кільком інформаторам, від рикш до крамарів. І одним із них був швейцар «Великого східного готелю».

— Якщо ви не проти,— втрутився Не Здавайся,— мені потрібно йти.

І він пішов, трохи квапливіше, ніж того вимагали добрі манери.

— Тож старий Чарлі Піл у вас закохався? — поцікавивсь я.

— Не розумію, чому це вас так цікавить, капітане Віндгем,— відрізала вона.

— Геть не цікавить. Але якщо хочете знати мою думку, то він принаймні на п’ятнадцять років старший за вас. Скільки це йому, сорок?

Мені здалося, що я помітив на її губах легеньку посмішку.

— Він сказав, тридцять п’ять.

А Чарлі Піл ще більший брехун, аніж я.

— І ви йому повірили? — удавано здивувавсь я.— Можу попросити Не Здавайся перевірити, якщо хочете.

— У цьому немає потреби, Семе.— Вона знову пригубила віскі.

Час брати ініціативу у свої руки.

— І навіщо ви ходили обідати з таким нудним чоловіком? — запитав я.— Траплялися мені трупи, значно живіші за нього. Я з ним п’ять хвилин поговорив, а вже відчув, як зістарився. Якщо і далі з ним зустрічатиметесь, не встигнете й оком мигнути, як матимете вигляд на шістдесят.

— Тож, руйнуючи мою репутацію, ви робили мені послугу?

— Я вже казав, що нічого не робив... Та якщо вам так хочеться...

Вона помовчала, тоді підняла келих.

— Добавку не запропонуєте?

Я взяв келих і пішов до буфета.

— Є ще одна причина, чому я тут,— сказала вона, доки я наливав віскі.

— І що це? — запитав я, стоячи до неї спиною.

— Аді Сай.

Я повернувся, намагаючись зберігати спокій.

— Що вам про нього відомо?

— Я чула, що його сьогодні вбили. І що ви були поруч із ним, коли це сталося.

— Звідки ви це почули? — Я передав їй келих.

— Годі вам, Семе,— відмахнулася вона.— Чи ви гадаєте, що лише Не Здавайся відомо, що відбувається в місті? У мене зв’язки у «Стейтсмені». У завтрашньому номері опублікують репортаж із місця злочину.

— А ви прийшли дізнатися, чи не поранено мене? — запитав я.— Дуже зворушливо.

— Ні,— рішуче заявила вона.— Прийшла розпитати вас, що сталося. Аді був моїм другом. Ми познайомилися минулого року на прийомі. Відтоді я кілька разів зустрічалася з ним та іншими членами його родини.

Не очікував я почути, що принц був приятелем Енні.

— Самі знаєте, що я нічого не можу вам розповісти.

— Ну хоч скажіть, коли похорон.

— Навіщо?

— Бо я хочу бути присутньою.

Я похитав головою.

— У Калькутті похорону не буде. Усе, що мені відомо,— тіло повезуть до Самбалпура, тільки-но зможуть.

Надовго вона не затрималася. Допила своє віскі, пройшла до вітальні й поцілувала мене в щічку. Я зачинив за нею двері й повільно видихнув.

П’ять

ієї ночі я лежав у своєму ліжку, задихаючись від спеки.

Голова була важкою, думки плуталися, мов у тумані. Очі сльозилися, з носа текло, на додачу ще й калатало у скронях, такий собі нескінченний барабанний бій болю.

Випадковий спостерігач, певне, вирішив би, що я зліг із застудою, але посвячені про все б одразу здогадалися. Перші симптоми абстинентного синдрому.

Варто зазначити, що я не наркоман, чи як то кажуть — приятель опію. Приятель... Навіть у вимові слова чується певне злорадство, і цей термін аж ніяк не можна застосувати до мене. Я звертався до нього суто з медичних міркувань.

Кажуть, що до опію, якщо приймати його помірно, важко звикнути. Це одна із причин, чому після війни я обрав саме його. Тож коли я вперше пережив ломку, для мене це стало справжнім шоком. Та за