Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

раптове відкриття, що Шоста рота готова довіряти своєму командиру, і йому дозволило відчути себе краще.

Не можна сказати, що Борегед з’явився несподівано. Якби це було так, він отримав би кілька стріл раніше, ніж встиг би кліпнути очима. Тож він повівся дуже розсудливо, показавшись їм на відстані десь у триста ярдів. Широка й рівна котловина, якою вони йшли, в цьому місці саме різко звужувалася, стрімко підводячись стінками вгору й завертаючи праворуч. З-за того повороту й вийшов агер, вбраний лише в коротку спідничку; він ніс зелену гілку. Кеннет жестом зупинив загін.

— Друга вліво, третя вправо, четверта назад. Десятники до мене.

Велерґорф, Берґх і Андан підійшли. Рота утворила навколо них стіну, наїжачену зброєю.

— Ви знаєте, хто це, — Кеннет навіть не ставив цього питання. — Я чув лише про одного голеного агера.

— Різник Борегед, — Берґх сплюнув на сніг. — Я думав, що його вбили.

Велерґорф пирхнув.

— Я три чи чотири рази на рік чую, що хтось дістав його вуха.

— Що робимо, пане лейтенанте? — Андан не став коментувати того, що славетний агер усе ще живий.

Кеннет знизав плечима.

— Він один, несе зелену гілку. Хоче поговорити, тож я піду до нього.

— Це небезпечно, — споважнів Велерґорф. — Дозвольте піти мені.

— Без образ, Варгенне, але ти лише десятник. Він навіть не гляне на тебе. Вождь повинен розмовляти з вождем.

— Це може бути пастка, — не поступався старий десятник.

— Знаю, але ж це Борегед, Великий Шаман, Вуста Небес і таке інше. Він будь-якої миті може прикликати двісті чи триста воїнів. Якби він хотів нашої крові, ми вже побачили б вістря їхніх мечів.

Агер тим часом уже подолав половину шляху. Зупинився біля найближчого валуна, недбалим рухом стер з нього сніг і всівся, демонструючи спину, вкриту татуюванням.

Кеннет скривився й поправив обладунок.

— Ну, тепер іншої можливості вже немає. Я пішов.

— Порахуйте його шрами, — кинув йому в спину Берґх.

— Що?

— Шрами, пане лейтенанте. Кажуть, що під час ініціації цей сучий син танцював із п’ятдесятьма каменями. А потім ще із сотнею, не менше.

Кеннет зрозумів, про що йшлося. Шаманська магія агерів відрізнялася від людської. Їхні чарівники не ходили Стежками й не черпали Силу з аспектованих Джерел. Замість цього під час ініціації вони кидали виклик духам, демонам та іншим створінням, що живуть на прикордонні світів. Молодий шаман надрізав собі шкіру і протягував крізь рани ремені, до яких прив’язував каміння різного розміру. У кожному перебував заклятий дух. Потім кандидат на чаклуна починав танцювати, кружляючи під ритм барабанів і флейт. Ремені відтягувало каміння, вони рвали тіло, але шаман не міг зупинитися, поки останній камінь не відірветься. Якщо він витримував, істоти, які прийняли його виклик, ставали його слугами, вірними й беззаперечно слухняними. Якщо ж він припиняв танцювати, падав або втрачав свідомість, вони живилися його тілом і душею.

Ця магія була більш давньою, первісною та дикою, ніж людська, а спроби людей користатися з неї були суворо заборонені гільдіями чародіїв та всіма релігіями Імперії, які в цих справах були дивовижно суголосні. Магія агерів, магія духів-служебників — не для людей. Силу можна контролювати тільки розумом, без посередництва інших істот. Після великих релігійних війн, які роздирали континент і кінець яким поклало лише виникнення Імперії, було укладено чимало договорів і пактів між гільдіями та храмами, що окреслювали, які саме різновиди магії створені для людей і використання яких із них є безпечним. Покаранням за порушення Великого Кодексу була петля, паля чи багаття.

— Велерґорфе, залишаєшся за командира, — буркнув Кеннет, доправляючи пояс із мечем. — Якщо зі мною щось станеться, допильнуйте, щоб цей сучий син цього разу помер по-справжньому.

— Слухаюся! — вся трійця напружилася й відсалютувала.

Лейтенант пішов до агера. Ніби все було зрозуміло. Борегед показався їм здалека, був неозброєний, ніс зелену гілку й чекав, розвернувшись спиною. На універсальній міжрасовій мові гір це означало приблизно: «я хочу не бійки, а розмови». Але саме через помилки в тлумаченні таких жестів ці гори носили назву Червоних Вершин. Кеннет ішов, прикидаючи, чи встигне він у разі чого вихопити меч.

Він проминув агера й розвернувся. Побачене було варте ризику. Як на представника своєї раси, Борегед був високий, мав повних п’ять стоп росту, при цьому жодних рис, характерних для кремезної будови тіла свого народу, він не мав. Навпаки, був худим і жилавим, наче старий вовк. Під темною шкірою перекочувалися вузли м’язів, які нагадували сплетіння вугрів, що клубочаться на мілині. Глибоко посаджені очі виблискували під масивними надбрівними дугами, а висунута вперед щелепа лякала потужними іклами, що заходили на верхню губу. Не тільки спина — все його тіло було вкрите шрамами. Частина з них була синього, червоного, зеленого та чорного кольорів. Від цих багатокольорових завитих узорів могла запаморочитися голова. Згідно з традиціями, шкіру агера прикрашали татуювання, які розповідали історію життя їхнього власника від моменту народження до того, як він набув статусу великого шамана.

Більшістю історій, які розповідало тіло Борегеда, можна було лякати дітей.

— Надивився?

Голос агера був низький і гортанний. Винятково неприємний.

— Так, — сісти не було на чому, тож Кеннет стояв, дивлячись на шамана трохи згори. — Не сподівався побачити тебе тут.

— Я завжди там, де мене потребують.

— Що тепер?

Борегед вишкірився в пародії усмішки.

— Ти чув про довіру?

— Ага, — офіцер кивнув, вимовним жестом поклавши руку на руків’я меча. — Це найбільш убивча хвороба в цих горах.

Агер зареготав. Це прозвучало майже по-людськи.

— Добре. І розумно. А що ти скажеш на оце?

Він узяв у жменю снігу й витягнув руку перед собою. За мить сніг розтанув, і в долоні агера залишилося трохи води. Борегед виплеснув її поміж ними.

— Нехай ллється вода замість крові.

Кеннет не приховував здивування. Борегед щойно запропонував йому Вузол Води, один із найстаріших ритуалів агерів, який поважали навіть найзапальніші фанатики. Тож він відчепив свою флягу й вилив кілька крапель на те саме місце.

— Нехай ллється вода і кров наших ворогів.

Агер усміхнувся.

— Ти знаєш звичаї. Це добре. Тепер ми можемо поговорити. Навіщо ви прийшли?

Офіцер завагався. Брехня була б недоречною та нерозумною.

— Шукаємо клан шадорі. Вони ховаються десь тут.

— І що ви з ними зробите?

— Уб’ємо їх.

Борегед пирхнув.

— У тебе три рази по десять та ще вісім воїнів, а тих — приблизно сотня.

— Тепер уже менше. Два дні тому ми вбили дюжину на Зимових рівнинах.

Кеннету здалося, наче агер трохи звів брови.

— Добре. Але їх усе одно вдвічі більше. У вас хоча б