Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Розділ 5

Ніколи не позбавляйте людину можливості самому вирішувати свою долю, і вона майже завжди зробить правильний вибір. Оскільки інстинкт самозбереження у тваринному світі розвинений дуже сильно. І якщо хтось раптом плює в очі ворогам і обирає смерть, значить він жертвує життям в ім'я чогось важливішого. Нехай і незрозумілого катам.

Брат Альбер героєм не був. Він ще раз перевірив узи на міцність і пробурчав тихо:

— Пити дай.

— Вибач, спочатку розмова. Відповідаєш на запитання: глядиш, і я подобрію.

Тевтонець ще трохи помовчав, скоріше задля пристойності. Не хотів би говорити, взагалі не розкривав би рота. А тепер уже нікуди не дінеться.

— Добре поговоримо. Але я також хочу знати: що ви за одні?

— Ага, — хмикнув я насмішкувато. — Щоб збагнути, що можна розповідати, а про що краще промовчати?

  Така проникливість хрестоносцю не сподобалася.

— Для такого здоровили ти надто хитрий.

— Це я нещодавно так вимахав. А раніше кволим був. Майже як Митрофан. Так що встиг розуму набратися.

— Не розумію?

— І не треба! — я надав голосу крижаної твердості. Досить мигдальничати, час і зуби показати. — Домовимося одразу: питання тут ставитиму я! А ти — відповідати. По-хорошому, чи під тортурами. Це твоя воля. Мені все одно. Повторювати не буду.

Зробив коротку паузу, вперши в бранця важкий погляд, даючи лицарю час усвідомити почуте, а потім продовжив:

— Я хочу знати все про затію з відрубаними руками. Навіщо ордену знадобилося таке паскудство? А щоб тобі не помилитися з відповіддю, брате Альбрехт, повторюю: я знаю все про твої справи в Західній Гаті. Чи ти спершу хочеш побачитися з отцем дияконом?

Тут я трохи блефував. Оскільки отець диякон, разом із настоятелем гатинського храму таємниче зникли. Буквально наступної ночі після того, як ми з Круглієм розповіли Носачу історію викрадення Чічки. (Сама дівчина чомусь говорити про це відмовилася на відріз). Через два дні Гатинського попа знайшли в лісі повішеним, зі слідами тортур, а про отця диякона більше навіть не чули. Зник, наче у воду канув. Може, згинув, а може, до своїх нових господарів подався. Отже, цілком можливо, хрестоносець знав більше за мене. Але хто не ризикує, той не п'є шампанського... І у в'язниці не сидить.

— Щоб підмінити реліквію… — видавив із себе тевтонець, зиркаючи мені за спину.

Довелося озирнутися. У дверях стояв чернець, а в руках у нього була кочерга, що димилася. І знову вчасно. Треба буде якось заохотити хлопця. За кмітливість.

— То яким чином?

— Ну, ви ж знаєте, що обоз був хибним слідом, і ми через це ледве не проґавили гінця, — пробурчав таємних справ лицар. — Поки зрозуміли, що гість Круглій лише приманка, поки заново сіті розставили… Загалом, тільки тут, за кілька днів від Расейнян і вдалося перехопити.

— Тим більше не зрозумів? Якщо ковчежець із реліквією у вас — навіщо далі ворохобитись?

Ось справді: «язик ворог мій». Спершу брякнув, потім подумав. Навіщо німцеві знати, що я не в курсі всіх подробиць? Але той, слава Богу, моєї помилки не помітив.

— Втік гонець... Перебив засідку та й утік. Але його теж сильно поранили. Тож до Расейнян він не дістався. Тут десь заліг. Рани зализує. Якщо не помер, звичайно…

Лицар зловтішно посміхнувся. Ох, не любить нас німчура. З катом розмовляє, а з вовчою натурою все одно впоратися не може.

— Про гінця забудь. Кому треба, цю історію знають. Про підроблену реліквію розповідай.

— Доннерветтер… Так я й говорю, — смикнув підборіддям той. Не звик, щоби його перебивали. — Магістр Конрад фон Фітінгхоф наказав прикордонним комтурствам організувати пошуки пораненого. Для цього ми найняли розбійників. Щоб переконатися, що він мертвий напевно. Ну, чи в протилежному… А поки до жмудинів дар князів із Києво-Печерської Лаври не доставили, зробити фальшиві мощі. Передати церкві, а потім підробку розкрити. Обставивши справу так, ніби то митрополит Київський сам такий фортель викинув, аби не віддавати мощі з Лаври.

— Ясний пень, самим лісами не з руки бігати.

Тевтонець знову заграв жовнами, але стерпів. Враження від пережитого ще не пройшли остаточно.

— Але все одно занадто складно. Не можна було щось простіше зробити, аніж усім поспіль руки рубати?

Храмовник знизав плечима.

— Нічого складного. Розбійники у тутешніх лісах завжди були. Порубіжжя… Тож цим нікого не здивуєш. А переваг у плані ландмейстера безліч. По-перше, — у святого Артемія Антіохського особлива кисть. Вказівний перст однієї довжини із середнім. Що не так часто трапляється. Привертати до цього увагу не хотілося, вже й того, що відсікали лише праву долоню, вистачить для підозри, тому знадобилося багато рук. По-друге, — при такому масовому полюванні була надія, що й гінця лісові брати не пропустять. Що їм якийсь чужинець, коли стільки золота платять. По-третє, — язичникам давно настав час зрозуміти, що порядок на їхні землі прийде тільки разом з Орденом. Що моє комтурство і мало підтвердити найближчими днями, покінчивши з розбоєм, після того, як спіймають гінця.

— Густо заварено… — кивнув я. — Розбійнички прийдуть по золото, а їх зустрінуть мечі. І так ватага за ватагою... Розумно. Ось чому в вежі немає жодного ходу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍