Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Глава 3. У гаремі

Служниці вже накинули на плечі Сурії цупке покривало, щоб сховати наложницю регента від сторонніх поглядів. Лікіт зиркав на дівчинку з роздратуванням. Йому, вихованцю Ульфа Ньорда, воїну, який уже обагрянив меча у кривавих битвах, бачив нашестя демонів, бився під стягами Недоре, не личило волочитися, немов якомусь гаремному стражникові, за вискочкою, вирядженою, як ярмаркова лялька.

Ні, зовні вона була гарненькою: білолиця, з величезними темними очима, довгим волоссям, червоними губками, легким рум'янцем на щоках. І все ж її врода здавалася занадто яскравою, відвертою і нескромною, як і її розкішна сукня. А ще дівчина мала зверхній вигляд. Те, як вона ковзнула по юнакові поглядом, було принизливо: ніби на дрібне сміття під ногами дивилася, а зовсім не на людину.

Лікіт насупився, миттю розгубивши чудовий настрій, демонстративно розправив плечі, наче підкреслюючи свою значущість, і, намагаючись наслідувати інтонацію Ульфа, якомога поважніше наказав:

— Слідуй за мною.

Дівча тільки губки стисло, але сперечатися не наважилося. Дві служниці попрямували слідом, намагаючись, втім, не заважати.

Усі разом вони минули заплутану мережу коридорів, пройшли напіввідкритою галереєю і звернули до однієї з брам гарему, який тут гордо називали «жіночою половиною». Половиною цей простір не був, і навіть третьої чи четвертої частини всього імператорського комплексу не займав. Золотий палац значно розрісся за минулі століття, однак назва збереглася.

— Пропустіть. У мене доручення від лорда регента для старшого євнуха, — пояснив юнак охороні біля входу.

Охоронці скоса поглянули на Лікіта невдоволено, але перешкоджати не стали: хлопчиська, який вічно волочився слідом за регентом, уже впізнавали в обличчя. Служниці тут же зникли з очей: у них були свої справи й обов'язки, а за лінощі та нерозважливість легко можна було заробити покарання. Лікіт нерішуче завмер. Поріг гарему він переступив уперше, куди йти та де шукати старшого євнуха — він навіть гадки не мав.

Жіноча половина палацу зустріла їх тишею і ароматами пахощів: сандал, ладан і щось настирливе, але зовсім незнайоме. Усі віконні прорізи були загороджені різьбленими решітками з квітковими візерунками. Середину кожної квітки прикрашав шматочок підфарбованого скла, від чого по всьому приміщенню розсипалися десятки яскравих плям.

Лікіт шумно потягнув носом незнайомий аромат і відчув, що ось-ось чхне. Сурія, помітивши, як хлопець наморщив ніс, пояснила:

— Це імператорські лілії, символ роду Фарріт. Квіти дуже красиві, але запах у них занадто різкий. Незвичний для чужинців. Шкода, не відлякує небажаних гостей, — в її тоні промайнуло ледь приховане кепкування.

Зброєносець хотів було відповісти щось таке ж гостре, але не встиг і голосно чхнув. Сурія звела очі до неба і поблажливим жестом простягнула своєму супутникові хустинку, але Лікіт відмахнувся. «Це лише квіти, і не до такого можна звикнути!» — подумав він, озираючись на всі боки.

Нахабне дівчисько мовчки стояло поруч, навіть не роблячи спроби вказати потрібний напрямок. Правильно, чекала, поки юнак сам її попросить, визнавши цим свою безпорадність. Від цієї думки Лікіт розлютився ще більше і твердо вирішив, що при наложниці обличчям у бруд не вдарить.

— Чого завмерла? — буркнув він, навіть не обернувшись. — Мені на руках тебе до кімнати нести, чи що? Далі не заблукаєш?

Сурія від обурення аж почервоніла.

— Та ти! — фиркнула вона, задерши носик. — Дуже потрібен мені твій супровід! Якби не наказ лорда регента, я й сама б чудово дісталася!

— Ну так і йди!

Вона хотіла сказати ще щось, але стрималася на пів слові, обмірявши його сповненим презирства поглядом, шуснула по довгому коридору. Юнак провів її очима і, лише коли червоні тканини її вбрання зникли за поворотом, отямився, вилаявся подумки за дурість та замислився, що ж робити далі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍