Читати книгу - "Зваблені ненавистю, Ерін Кас "

Розділ 5 «Невиправдана сміливість»

Вероніка

Денний сон лише погіршив мій стан. Голова болить так, що навіть очима кліпати важко. А ще хочеться пити і їсти, шлунок голосно протестує проти примусового голодування. І бажано помитися, але у мене навіть чистої білизни з собою немає. Я без взуття, тому сьогодні вчорашній намір тікати здається безглуздим.

Коли в двері стукають, вже знаю, що це Віктор, бо інші цього робити не вміють.

— Єво, тебе Лютий чекає, — стає на порозі.

— Та невже? — бурчу тихо, сівши на ліжку. — З ножем і виделкою, чи він своїх жертв ковтає не розжовуючи?

— Ходімо, проведу тебе у його кабінет.

Мовчки встаю й рухаюся за ним. Я пів дня чекала, поки головний людожер знайде у своєму щільному графіку кілька хвилин, щоб вислухати свою полонянку. Дурні. Стільки чоловіків в будинку і ніхто навіть задуматися не хоче, що вкрали вони зовсім не ту. Не вистачає гаєчок у голові.

Ми спускаємося сходами. Зранку я навіть уваги не звернула на величезний хол, облаштований під зону відпочинку. З двома диванами один навпроти одного, столика посередині, телевізора на стіні. Обабіч входу стоять дві високі вази з квітами. Все гарно. Чому ж мешканці такі довбні? Віктор звертає направо й зупиняється.

— Кабінет, — киває на двері прямо по коридору. — Пораду дати?

— Як звідси втекти?

— Не груби, він цього не любить.

— Яка прикрість, — у мене аж щелепу зводить від гніву. — Такі, як ви, іншого тону не заслуговують, — сміливо рушаю до дверей.

Я настільки виснажилася за кілька останніх днів, що навіть страх не перекриває цього гидкого відчуття. Брудна, з закудланим волоссям, у несвіжому одязі, казна-де, ще й погрожують розправою на кожному кроці…

Відчинивши двері, опиняюся у справжньому кабінеті. Все як годиться. Головний людожер одягнув футболку й розвалився в кріслі за темно-коричневим дерев’яним столом. Піднявши на мене погляд, кілька секунд просто дивиться, а тоді відкладає свої папери. Нахилившись, підіймає з підлоги… мою сумку. У грудях аж клекоче все. Уявляю, як кидаюся на нього й видряпую очі.

Він нахабно відкриває сумку й дістає паспорт. Дивиться в нього, тоді знову на мене. Потім дістає телефон і кидає сумку на підлогу.

— Сідай, — ковзнувши по мені поглядом, киває на шкіряний чорний диван справа від мене.  

— Обійдуся, — загортаюся у кофту, хоча в такому одязі доволі спекотно.

— Мене звати Арсен, — складає перед собою руки, продемонструвавши шикарний годинник на лівій руці.

— Не люблю це ім’я, — стримувати роздратування дуже складно, я не звикла до такого тону.

— Спробую це пережити, — хмикає, дивлячись прямо у вічі. — Паспорт один. — В телефоні один єдиний номер, який не відповідає. У вас з Олегом який особливий пароль в спілкуванні?

— Я не знаю, хто такий Олег. Ми не родичі. Ніколи його не бачила і не хочу. Це не мій паспорт, моя подруга…

— Це я вже чув, — обриває суворо. — Як же тебе звати?

— Аліса. Якби ти гарно дивився в документ, міг би побачити відмінності, — починаю нервувати. Справжнє ім’я називати ще небезпечніше. Чого доброго, почнуть шантажувати мого скупого батечка, а для більшої переконливості відсилати частинки мене.

— Що ж, — знову розгортає паспорт. — Тут ти ще дитина, хоча й зараз не дуже виросла, — обдивляється мене з голови до ніг.

— Бо насправді мені дев’ятнадцять, а не двадцять два, — кажу голосно.

— Скажи, де твій брат, і підеш звідси вже сьогодні. Я не відчуваю насолоди, утримуючи в неволі жінку. До речі, на ті гроші, що він у мене вкрав, міг дозволити тобі набагато кращий готель.

— То все через гроші? — хмикаю. — А кажуть, що жінки меркантильні. Він не прийде. Хіба що ти сам знайдеш. В тебе ж он скільки слухняних песиків. Дай команду.

— Ну, якщо не прийде, — протягує, не звівши з мене очей, — тоді відпрацьовувати доведеться тобі. Чим ти там займалася, стриптизом?

— Звісно, — пихкаю роздратовано, — чим же ще може займатися молода дівчина? Соромлюся спитати, лише перед тобою тілом світити, чи й бугаїв своїх покличеш?

— Здається, ти не розумієш серйозності ситуації, — рвучко підводиться. Згадується порада Віктора. Зараз вона здається доречною. — Тобі все життя доведеться відпрацьовувати, — цідить з люттю. — І точно не переді мною. Повір, — обпирається долонями на стіл, — я знайду найбруднішу забігайлівку і залюбки здам тебе в оренду, — його тон не викликає ані найменшого сумніву, а в мене навіть на нерви сил не лишилося.

— Краще вбий мене зараз, — не дозволяю собі відвести погляду. — Я не буду танцювати. Ні перед тобою, ні перед будь-ким іншим. І він не прийде мене рятувати, навіть не сподівайся. Тому прибий одразу, щоб не терпіла більше вашу «приємну» компанію, — автоматично торкаюся пальцями губи. — Ви ж так любите спілкуватися з беззахисними жінками! — очі зволожуються, тому відводжу погляд. — Може, дебіла Гришу погукаєш, якщо сам не готовий? У нього точно рука не смикнеться.

— Ти багато говориш. Подумаю над тим, щоб заклеїти твого рота. Григорія попрошу, якщо ти так до нього прикипіла. А тепер вільна, — кидає презирливо.

— Хамло, — розвернувшись, вилітаю з кабінету.

— Повернись, — наздоганяє його гарчання.

В холі на дивані сидить Віктор з іншим бандюком, імені якого я не чула. Не звертаючи на них увагу, блискавично злітаю сходинками на другий поверх й мчу до кімнати. Зачинивши двері, хапаюся за голову. Хочеться втратити свідомість і прийти до тями, коли все закінчиться. Ну колись же вони знайдуть того Олега і переконаються, що ми одне одному ніхто.

— Ти погано чуєш? — влітає без стуку. Обличчя аж перекошене від гніву. Точно людожер. — Чи не розумієш нормальних слів?

— Не розумію наказів, — стараюся бути сміливою, але виходить жалка подоба.

— У цьому будинку є правила. І ти будеш їх дотримуватися.

— Які? Кланятися тобі? — мовчати я не вмію, навіть коли страшно.

— Якщо це звичний стиль твого життя, можеш кланятися. Але було б достатньо не грубити і не горлати на увесь будинок, ніби тебе тут ґвалтують.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍