Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

цій війні погано ведеться і готують вони новий призов. Тож Іван оженився на Благосик, чи то на свято Івана Хрестителя, двадцять восьмого серпня за старим стилем. Одразу ж сумлінно взявся за зачинання сина. Але для впевненості вдень він утікав у ліси, ховався у лисячих ямах та вовчих норах, аби цісарські жовніри не здибали його на полі чи в халупі. Більш-менш довго почав він гостювати вдома лише пізньою весною, коли на світ прийшов його син, Григор.

Дружина Івана була доброю жінкою, й не її вина, що Іван її не кохав та снив ночами про Когоричку. Бо ж Бог Спаситель часто так укладає, що зв’язує нас не з тою людиною, яку ми кохаємо найбільше. Часом Він має слушність у своєму виборі, а часом — ні.

Роки летіли, наче осіннє листя. Іванові народилося ще двійко синів та донька, яка незабаром померла від тифу; Мровлева баба погладшала, у неї повипадали зуби. Іван, як мужик, працював багато й багато пив. По війні двоголовий чорний орел кайзера змінився ляським білим орлом, і ніби змінилося все, а насправді все продовжувалося по-старому. От тільки Іван не писав уже ікон.

Інколи, коли в порожні та ялові осінні вечори він повертався з корчми, а горілка занурювала його думки в теплий пух, дивився Іван кудись у далечінь та пригадував:

— А колись я писав ікони.

А баба його — незмінно на те:

— І де вони тепер, ті ікони? В якій церкві? Ти, мабуть, зовсім глузду від горілки позбувся. Ти ж не посвячений, ані піп, ані дяк. Як тобі ікони писати?

Так приказувала вона, бо була доброю жінкою і знала, що мужик повинен про дім дбати і про родину, а не блукати думками по небесних полонинах. І зрештою повірив Іван, що ніяких ікон ніколи не писав, що він собі їх вигадав. Ікони, приязнь із Максимом Сандовичем — геть усе. Тож не було вже ані Івана денного, ані нічного. Хтозна, може й взагалі вже не було жодного Івана.

Якось довідався він у корчмі, що ген на сході виникла потвора, названа Союзом, і пожерла Святу Русь. Ніхто про ту потвору не знав майже нічого: лише те, що вся вона червона та що щелепи має залізні, та що валить з них густий і чорний, наче смола, дим. До того ж цей Союз, схоже, потвора ненаситна, бо через неї на руський люд упав голодомор. Союз за п’ять років обгриз землю до самого каміння, так що вона й найлихішої трави родити не хоче, — а людей об’їв до голих ребер. А найбільше ця потвора ненавидить святу церкву. Все це Іван вислухав мовчки, дивлячись у кухоль зі сливовицею й не підводячи очей.

Увечері він сів на призьбі своєї хати та дивився на олійну лампу, що гойдалася на гачку. Нічні метелики билися об скло. Інколи якомусь вдавалося влетіти всередину крізь шпарину; бився тоді там, доки не гинув у полум’ї. А полум’я хилиталося та мигтіло, й Іван зрозумів, що вогонь уже не дає стільки світла, як колись, що кольори останніми роками поблідли і що менше на світі стало світла, все здається придимленим та вигаслим. Згадав він видіння, що сталося роки тому, і перелякано поглянув на схід. Гори стояли під зорями мовчазні та чорні, як завжди. Виднокрай здавався спокійним, і ніщо не вказувало, аби мав з-за нього виринути Союз.

Тієї ночі Іван Мровля не міг заснути. Вдосвіта виліз він з-під перини та тихенько вдягнувся. Взяв у коморі п’ять білих хлібин і три в’ялені пестрюги. Хвильку дослухався до дихання дружини та синів, що долинало з хати.

А потім перехрестився тричі справа наліво та вирушив у світ.

Бескидами котилася осінь, золотиста, у розквіті сил. Іван уникав людських осель. Живився терниною та дикою шипшиною, пив воду зі струмків та джерел, що клекотіли під скелями, спав у старих капличках, де молився лишень вітер, або в лісі, в ямах з-під повалених дерев чи в дуплах, по вуха зарившись у порох та минулорічне листя.

Що далі на схід, то вищими ставали гори. Іван мандрував відкритими полонинами, по пояс у чесаних вітром рудих травах. Біля підніжжя широких хребтів клубочилися хмари, з цієї висоти не більші за баранячі спини. Тут, високо, небо було розлогішим — велика, нескаламучена блакить, наче на іконі. Притиснений хмарами світ унизу здавався сірим та похмурим.

Вище й вище спинався Іван, аж доки якогось поранку на високій полонині помітив перед собою сліпуче сяйво. Він наблизився до нього, вважаючи, що дістався кінця світу, місця, де народжується сонце.

— Це не сонце, лем церков.

Іван здригнувся, коли поміж випалених сонцем та вишмаганих вітром скель звівся чоловік у чернечій рясі, рясі великого схимника.

— Слава Богу! — вигукнув русняк. — А хто ви такі?

Чужинець у відповідь зсунув каптур та відгорнув скривавлену гриву. Вогнистий ореол засяяв навколо його голови, розваленої навпіл і вкритої засохлою кров’ю.

— Господи помилуй… — Іван осунувся на коліна, але чоловік схопив його за карк та підніс угору, наче щеня.

— Не час зараз падати на коліна чи згинати карк, — гарикнув Максим Сандович. — Настав час битви.

Разом вони дісталися вершини, до церкви зі світлої деревини під трьома куполами, звідки було видно весь світ. Там, звідкіль прибув Іван, — на заході — сонячний блиск лягав на Бескидах теплим золотом осені. Але на сході клубочився дим, величезні птахи кружляли в небі, наче ліниві мухи. З долин тягнулися натовпи обірванців — чоловіків та жінок, дітей і старих, здебільшого в лахмітті, дехто був зовсім голий. Крутою стежиною два костисті воли мозольно тягли віз, повний трупів. Усіх вітали та благословляли на порозі церкви святий Юр та святий Димитрій Мегаломартир[15]: перший — бородатий, плечистий, із діадемою ореолу замість шолому, другий — ще головус, із увіткнутим в самий центр наперсника уламком списа, по якому стікала кров. Обидва верхи та озброєні до зубів. На камені неподалік, склавши всі чотири крила, сидів Михаїл Архангел та гострив меч точилом, час від часу на пробу махаючи клинком; тоді здавалося, що лезо перетинає навпіл вітер та світло, а від погляду на нього боліли очі.

Віз із трупами нарешті піднявся на гору, й померлі почали підводитися, штовхатися, злазити один по одному на землю. Ті, що лежали зверху, були висушені, прожарені сонцем, із очними западинами, що зяяли пусткою. З тих, що були насподі, роздутих надлишком газів, стікали трупні соки, які позначали кожен їхній крок слимачим слизом. Більшість