Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

було неймовірно. У гримерці потім був такий галас – ми всі говорили про симфонічний оркестр, про публіку, емоції важко було передати словами. У той момент не було такого відчуття, що у світі є кайф, до якого можна наблизитися. Дивовижно.

Потім відчинилися двері.

Це був наш тур-менеджер, який супроводжував до гардеробної банду з приблизно десяти високопоставлених японських бізнесменів у зшитих на замовлення костюмах.

Зараз я люблю японців, їхня культура така шаноблива, і мені подобається весь особливий етикет, якого вони дотримуються. Японці випромінюють повагу, що робить вас більш поважними у відповідь. Я думаю, що більшість людей з західного світу втратили цей елемент уваги, тоді як японці завжди зберігали його у своїй культурі. Для мене це як неймовірний ковток свіжого повітря кожного разу, коли я приїжджаю до Японії. Один трюк, який я навчився з тих кількох випадків, які Yes використовував там, полягав у тому, що коли бізнесмен дає вам свою картку, ви не робите те, що ми зазвичай робимо в Європі, а саме: вдаєте, нібито дивитеся на неї півсекунди, а потім засовуєте її у вашу кишеню. Ви повинні дуже уважно прочитати картку перед цією людиною, вклонитися і подякувати. Перший чоловік дав мені свою картку, і я сумлінно її прочитав: він був найвищим керівником компанії Japanese Airlines.

Він познайомив мене з усіма іншими членами ради директорів "Японських авіаліній", які дали мені свої візитні картки, вклонилися та висловили свою пошану. Після довгих поклонів і подяк директор знову виступив уперед і сказав: "Я дуже сподіваюся, що вам сподобається концелт, і на знак вдячності ми надіслали дванадцять пляшок шампанського, щоб випити з вами, Лік". Він звернувся до дюжини тепер порожніх пляшок шампанського, розкиданих по столу, і сказав ...

- Під тли цовти, вони знову це звобили!

Звичайно, наше пияцтво не завжди було нам на користь. У Роджера Ходжсона, мого перкусіста, була серйозна проблема з сечовим міхуром; він був, мабуть, найбільшим п'яничкою, це обурливо, але він не міг утримувати рідину більше ніж півтори години, максимум, що було прикро, оскільки наш виступ тривав три години. Тож він придумав геніальне рішення повісити на свій вібрафон відро, у яке він буде намагатися мочитися під час гучних частин шоу. Бувало таке, що час його "виступу" був невдалим, тож іноді я починав дуже делікатний фортепіанний пасаж, щоб почути звук… людини, що мочиться у пожарне відро.

Зрештою, сценічна команда поскаржився, що хоча вони не проти тягнути спорядження, лазити по нестабільних освітлювальних установках і працювати по вісімнадцять годин на день, але їм не платили за спустошення відхожого відра Ходжі. Я сказав: "Добре, хтось же має це зробити", але вони нічого з цього не мали; щоб висловити свою думку, вони просвердлили дірки в дні його відра. Тому наступного разу, коли Ходжі грав, його черевики були досить мокрими.

Мій чудовий, але, на жаль, покійний трубач Мартін Шілдс також чудово й феноменально пив. Він також був чудовим трубачем. Звичайно, ці два атрибути не завжди добре поєднуються. По-перше, вам потрібні тверді губи, щоб грати на трубі, і неодноразово, коли він багатенько випивав, він грав щось середнє між музичною піснею для "Вулиці Коронації"[7] і оркестром Армії Спасіння. Потім він засинав і починав хропіти.

Під час одного конкретного виступу English Rock Ensemble в Америці, Мартін був добре налиганий. Мені було незрозуміло, як він навіть міг стояти. Ви завжди знали, наскільки Мартін "хороший" по кількості вібрато у його грі. На жаль, цього вечора вібрато було забагато. Проте він усе ще звучав чудово, і завжди сяяв як собачі яйця у білому атласному костюмі. Гурт також виглядав вражаюче – ми вишикувались у дуже незвичайний спосіб з барабанщиком на одному кінці сцени, фактично всі стояли прямою шеренгою, а я на підвищенні позаду них. Це було дуже вражаюче.

Остання частина головної композиції, "Подорожі ...", закінчувалася для Мартіна на "ре", що технічно було досить вражаючим. Це хороша нота, перший клас. Мартін міг без проблем взяти цю ноту, коли він не був п'яний; як я вже сказав, він був якісним трубачем. Однак цієї ночі він був настільки п’яний, що я думав, що він ніяк не візьме цієї ноти.

Мартін не поділяв мого песимізму.

Він вважав, що зможе це зробити.

Коли момент з нотою наближався, я подивився на нього, і він був повністю зосереджений на досягненні цього верхнього "ре".

Музика підійшла до останнього акорду, і я побачив, як його щоки напружилися, і він пішов на це...

... Він взяв верхнє "ре"...

... і жорстоко обісрався.

Я з приголомшеним подивом спостерігав, як задня частина бездоганного білого костюма Мартіна перетворилася на те, що можна було описати лише як карту боєзапасів очисного господарства у Вотфорді. Кажучи ввічливо: смерділо.

Гурт дуже швидко зрозумів, що трапилося, і, не кажучи жодного слова, всі відійшли, на інший кінець сцени до барабанщика, залишивши Мартіна на самоті. Публіка була в повному здивуванні, чому це гурт стиснувся в одному кутку сцени, а трубач стоїть один на протилежному боці. Мені потрібно було щось сказати.

- Сподіваюся, ви всі дивуєтесь, чому весь гурт там. Це тому, що Мартін обісрався.

Публіка почала сміятися, оскільки – очевидно – вони вважали, що це жарт. Однак Мартін був у жаху. Він обернувся до мене і сказав: "О, не кажи їм цього!" — виявляючи в процесі цього повній мірі плями на своєму білому костюмі. Глядачі хором видохнули: "Уффф!!!".

У 1970-х і 1980-х роках я зловживав міцними напоями, і не обійшовся без власної частки ганебних інцидентів, спричинених алкоголем. Тож налийте собі келишок і дозвольте мені розповісти вам про два особливо пам’ятні моменти.

Рік 1973. Я все ще був у Yes – поки що – але вже випустив свій перший сольний альбом, "Шість дружин короля Генріха VIII", який піддавався атакам критиків відразу ж після першого випуску. Музична преса повідомила про це, і більше ніхто не зацікавився. Таке холодне сприйняття ЗМІ, очевидно, дуже ускладнювало підтримку хорошого профілю та просування запису – музичні журналісти прийняли вердикт і зарізали альбом.

Тож, коли мій на той час працівник A&R[8], Тоні Бердфілд з фірми A&M, увірвався в кімнату і сказав: "Ріку, у ти виступаєш у мене на The Old Grey Whistle Test"[9], це була дуже велика новина. Для початку це мала бути моя перша велика поява на телебаченні. Все було знято на BBC – я записав музику