Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

подумки розгортала свої теорії щодо рулонів, а дві жінки з товариства обурилися натяком на Віталія.

Причому Лесечка зробила це наївно: «Вітася й нарубаний потопельник? Нікому на голову не налізе!»

А Ліна — мовила твердо і дивно: «він не вбивав, бо…не вбивав». Переконане «він» про малознайомого мужика, якого, здається, недолюблювала?..

І кому з дівчат злегка посміхнувся капітан Зорич? Зрештою, чи посміхнувся, хоч поглядом, чи це фантазії Соломії, які виникли за підсумками скаламученого дня?

Скаламучений день добігав кінця.

Соломія, сидячи на своєму місці, на ґанку (так, це вже реально намалювалося як її улюблене вечірнє місце у садибі), струшувала попіл у бляшанку з-під оливок. Ніколи б не дозволила вона собі користуватися під недопалки консервною бляшанкою. Десь там — не дозволила б. А тут — навпаки, саме бляшанками, які ревно витрушувала у сміття, що не годиться до перегною, у великий сміттєвий пакет біля стіни майстерні.

Заєць накрився від прохолоди синьою хусткою, що була нині на плечах у Ліни. Перекинув її по-чоловічому, на зразок величезної «арафатки».

Він сказав: «хреново, що аж стільки кінців потопельника веде до цього дому». Сказав не перелякано, з констатацією.

Лобода чи заперечила, чи продовжила: «не до „цього“, а до дому наших близьких, хороших людей. Ніби так?»

Скаламучений день — був передостаннім з більш-менш, якщо брати в порівнянні, некошмарних днів. Назавтра — був останній, причому, навіть кращий від скаламученого.

* * *

…Кінці, які ведуть від потопельника до цього дому. Ні Соломія, ні Заєць не забули (напевне, ніхто з тих, що вкладався зараз у домі до сну також не забув) про найвідвертішу, найдивнішу нитку.

Під час відвідин капітан Зорич сказав, що пані Лобода, яка взялася обслідувати ділянку біля маленького зеленого намету, дарма стверджує, що ні в ньому, ні біля нього не було нічого-нічогісінько. Було там, за його словами, знайдено пластикову півлітрову пляшку. У ній залишилося на третину настоянки, особливої. Опер простягнув руку праворуч, до полиці у правденківській кухні. «Ось таке, горілка, але настояна по-домашньому, перелита у пластик, трохи зеленкувата, з довгою травичкою всередині, точно, як у вас тута. До речі, ніде такого не бачив, смачно?»

Спеціально вирощена травка-зубрівка? Пані Поліна привозить такий напій роботи свого батька, знаного агронома з райцентру Містечко? І скільки саме пластикових пляшечок, дві чи три, було цього пасхального разу, скільки випорожнено, не пам'ятаєте? Не пам'ятаєте — буває…

Розділ 9

«Светлячок май совість принеси розговітися бедному путєшествінніку вночі с суботи на пасху буду в зеленому доміку де завжди поставлю і буду ждать нагло цьом-цьом».

(Із SMS-повідомлень хтозна-кому від хтозна-кого).

День після попереднього скаламученого, після ночі, яку кожен проспав як зміг — вирішили провести по-людськи. Таке визначення дав Ігор, що зранку відновив свій традиційний сан самодержавця компанії.

Вибралися на Великі Шуми. З дітьми й собаками, точніше, однією псюркою, з обійстя Правденків, голосною не за розмірами Лаймою, що її підібрала рік тому старша Правденкова. (Дякувати Богові, Лесеччина мама нині безбідна відпочивальниця на курорті, поза драмами Нижніх Боків).

Лайма мешкала на подвір'ї в буді, й проблем з цього не мала. Але Заєць від п'ятниці почав водити собаку на шворці, котру знайшов у майстерні, спадок після колишнього невеличкого мисливського пса тата Лесечки.

Треба було бачити, як псиця, котра до того генетично не знала поводків, крокувала, дорогою оглядаючись на сусідських псів за парканами, з виразом — гавкайте хоч загавкайтесь, а я з Великим Паном на променад іду, мені не до вас.

Взяли їсти й пити. Шахи — Онищук продовжить нескінченний турнір із Зайцем, начувайся, Зайцю!

На Великих Шумах — на березі здоровенне пласке каміння розігрілося від сонця. Соломія із задоволенням заглядала у воду, світлу й дзвінку, летючу через перекати. Купатися тут, на відміну від більш спокійної та широкої течії нижче (тихо, краще не згадувати, бо саме там був потопельник у рожевих рукавичках), можна двома способами.

Сміливо вибратися слизьким камінням у воді на середину, тримаючись за товстий канат, простягнутий від нашого до іншого, недалекого тут, берега. Почути, як у ноги б'є натиск води. Відпуститися! Впасти і летіти водою, викрутитися, якщо вмієш плавати, а інакше не лізь сюди — викрутитися, аби після адреналіну спокійно вигрібати до берега, де Рось ширша (і там — забути, сьогодні забути, знівечений потопельник, розгойдується, розгойдується…).

Або — жіноче щастя. Поза усіма спа-салонами, на природі, обережно всістися на Великих Шумах у химерне кам'яне крісло. Триматися за його краї. І полетить через кожну клітинку тіла навіжена пречиста течія.

Зрештою, хоч як — але нині для купання зазимно, поки що нема про що мріяти.

З'їли супермаркетівських київських курчат, засмажених Ігорем на решітці зрання на подвір’ї (з якого фірмового пакету вони походили, га?).

Лесечка весь час пильнує Дарку й Богдасика, котрі, у своїх грищах, просуваються та просуваються до краю берега.

Ігор і Заєць шахуються на камені.

Ліна читає. Ні, боронь Боже, не маячню про чаклунство. Покетбук Акуніна. Спеціально саме детектив? Навряд чи. Ця книжка від Лесечки, та й усі в цій компанії люблять детективи високого класу. Втім, Ліна читає, здається, не дуже уважно. Очі втомлені після ненайкращої ночі. Й часто вона кидає гортати сторінки, сидить з поглядом перед себе.

Лайма героїчно подає голос, оглядаючись на новоприбраного свого пана — Зайця, котрий, ага, узяв її на таку прогулянку, отже, потребує, разом із «його малими та більшими людьми» беззастережного захисту.

По слизькому камінню, через Рось, з околиці райцентру К., тримаючись обома руками за канат, перебирається чоловік. Міцний, треба сили, аби так перейти ріку.

Сині широкі слакси, закасані високо над колінами. Простора футболка, а кросівки, зв'язані шнурками, завішані на шию.

Лесечка вітається до Вітасі.

* * *

... На вечірньому ґанку знову всілися Заєць та Соломія. І Заєць заговорив про фермера, з яким компанія спілкувалася нині на Росі. До слова, знітившись, і про самого себе. Про те, що сам був лише на Майдані, а потім на фронт не взяли, через, соромно сказати, вроджені вади із зором. Усе це Лобода, звичайно ж, знала. А Заєць продовжував:

— Але ми ж, ми читаємо історію і якусь психологію, люди, що прийшли з війни, можуть мати девіації, збочення, саме щодо жорстокості.

Говорив про те, що сусідський Кінг-Конг не викликає симпатії, якби Зайця спитали. «А тепер — після тих розповідей про свинок, сир, Дена й узагалі… Після того Богдасика на його плечах, я не можу думати