Читати книгу - "Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проїхавши повз терикону рожевуватої морської солі, Матвій побачив кілька брудно-біленьких будиночків і відкриті двері бару. Іспанці майже не ходять один до одного в гості, а весь свій вільний час проводять у барах. Тут можна почитати свіжі газети, поспілкуватися з сусідами та з господарем, а під час футбольних матчів сюди набиваються практично всі жителі навколішніх кварталів. Голосно привітавшись з кількома відвідувачами, юнак запитав в офіціантки, яка саме витирала столик біля дверей, чи нема тут десь поблизу веломайстерні, чи хоча б ферратерії ‒господарського магазину. Проте довідався, що тут окрім цього бару нічого немає. Навіть продукти сюди щодня привозить автолавка. Найближчий господарський магазин був у центрі містечка, та їхати туди, за її словами, було приблизно п’ять кілометрів. Робити було нічого, довелося крутити педалі на спущеному колесі. Єдине, в чому йому пощастило, дорога була рівна та асфальт без вибоїн...
За дві камери в склепі довелося викласти півтори тисячі песет, але гума на них була товста та виглядали вони досить якісними, не те що китайський ширнепотріб. Двадцять кілометрів до Альмерії юнак подолав уже без пригод. Робити гак до автостанції йому ніяк не захотілося, тому він рушив далі понад морем до рибного порту. Тут була остання зупинка автобусів. Було вже темно, тому Матвій не чекав на рокетаський автобус, а сів у перший у цьому напрямку. Цей йшов до Адри через Парадор, а звідти додому залишалося кілометрів п’ять і половина дороги йшла вниз. Тому вже біля дев’ятої вечора юнак був вдома. Діда ще не було, по п’ятницях він зі своїми бригадирами зазвичай зависали в барі Кортіхо де Марін, обговорюючи попередній робочий тиждень та складаючи плани на наступний. Тому навіть не було кому розказати про дивні пригоди з камерами. Чесно кажучи, він ні тоді, ні потім не зрозумів, чому так сталося. Чортівня якась...
Цього року свято Івана Купала припадало на неділю, і Матвій міг нарешті суботнього вечора зібрати всю свою місцеву зграю. Він прилетів у понеділок і вже встиг побачитися з деякими друзям із району порту, з якими з дитинства проводив по два-три місці на рік, але тепер був час і бажання потусити наповну. Сан-Хуан у Рокетасі святкували на пляжі. Кожна родина, а родини тут великі ‒ дідусі з бабусями, а часом і їхні брати та сестри зі своїми відгалуженнями генеалогічного дерева, їхні діти, онуки, а часто вже й правнуки збиралися за одним великим імпровізованим столом. Женилися тут зазвичай рано, мода більш розвинених країн робити спочатку кар’єру, а потім заводити дітей сюди ще не дійшла. Та й католицька церква й консервативне суспільство досить негативно ставилися до «життя на віру»...
Біля кожного стола горіла одна або й дві спеціальні великі шашличниці і дим стояв коромислом. В Іспанії є культ їжі. Під час та після громадянської війни більшість населення харчувалася вкрай погано. Тому найстарше покоління, народжене в ті часи, дуже низьке на зріст через одноманітне й недостатнє споживання потрібних для росту організму речовин. Після смерті диктатора Франко життя простих людей трохи покращилося, але ще й досі після якоїсь подорожі знайомі запитують не те, що ви там бачили, а: «¿Como se come por ahi?» (Як там їдять?), а бутерброди закривають хлібом з обох боків. Бо часто бувало таке, що цей хліб був лише потертий цедрою апельсина й политий олією, щоб виглядало, що там є чорісо (домашня ковбаса з оранжевим відтінком)...
Двадцятирічний Хосе хоча вже був одружений першим прийшов до Кастійо (Замку) та допоміг Матвієві винести пакунки з їжею. А їх було досить. Дід виділив онукові пів поросяти, що йому привіз якийсь приятель з гір. Там виводки майже диких свиней Pata Negra (Чорна нога) живуть пів року на вільному випасі на траві та жолудях, а потім частину свиней вибраковують, а частину починають посилено годувати на забій для сала та хамонів. Дід заздалегідь віддав такого шісдесятикілограмового підсвинка масареві Мігелю і Матвій лише набрав із величезного хододильника на замковій кухні «свою» половину чулєтів, бекону та чорісо.
Поки Лолі, молода дружина, протирала й розставляла тарілки та прибори, Хосе із захопленням розказував про свою роботу з Матвійовим дідом. Хлопець ріс сиротою з бабусею. Батько-рибалка потонув у морі, коли йому було менше двох років. Молода мати продала моторну лодку, яку під час шторму викинуло на берег затоки, та подалася в Мадрид на заробітки, пообіцявши забрати малого, коли добре влаштується. Але лише час від часу присилала бабці якісь гроші. Діти в їхньому кутку трималися зграї від підлітків до відвертих карапузів. Вони разом ловили рибу в порту, купалися, ганяли в футбол і влаштовували вечірні співи під гітару. Старші опікувалися молодшими, адже батькам було не до них. Дорослі від зорі до зорі намагалися щось заробити, щоб прогодувати великі сім’ї. Так хлопчина попав в поле зору «дона Еухеніо» і старий почав ним особисто опікуватися. Закінивши ЕСО, обов’язкову восьмирічну освіту
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany», після закриття браузера.