Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

22
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 81
Перейти на сторінку:
я. — Проте це ненадовго.

— Тоді — швидше.

Тиньк затріщав під його ломиком. Потік крихт водоспадом полинув на підлогу.

Через двадцять хвилин увесь наш одяг був у білих плямах від тиньку, носаки черевиків аж грузли в купі уламків під стіною. Проламаний нами отвір був завбільшки з половину мого зросту й завширшки з дорослого чоловіка. За ним видніло грубе, темне дерево, всіяне старими цвяхами.

— Ніби дошка, — з напускною безжурністю зауважив Локвуд. На його чолі виблискував піт. — Передня частина коробки, шафи чи ще чогось подібного. Здається, Люсі, що нею затулили всю порожнину всередині стіни.

— Так, — погодилась я. — Тільки не забудь про стружки.

Локвуд ступив надто далеко й збив з місця кілька залізних стружок. Про таке ніколи не можна забувати. Додержуйся правил — і будеш у безпеці. З ланцюгами було б простіше, а стружки — річ зрадлива, їхню лінію легко пошкодити. Я присіла навпочіпки й дрібними, методичними порухами щітки все виправила. Локвуд тим часом глибоко вдихнув — і заходився молотити ломиком по дошці.

Відновивши лінію, я зішкребла й кинула геть кілька жмень тиньку, що міг потрапити на наш бар’єр. Зробивши це, я залишилася сидіти навпочіпки, міцно впершись пальцями в дерев’яну підлогу. Так я просиділа з хвилину — чи навіть більше.

Коли я нарешті підвелася, Локвуд уже надломив одну з дощок, однак пробити її не зміг. Я ляснула його по плечу.

— Ну, що? — він знов ударив по стіні.

— Вона повернулась, — відповіла я.

Звук був ледве чутний — він зливався з шумом, який ми влаштували тут. Проте я відчула легеньку вібрацію біля підлоги — тому й просиділа стільки навпочіпки. Та варто мені було заговорити, як звук посилився: три хуткі поштовхи, моторошний глухий удар — і знову тиша, аж доки все почалося знову. То був нескінченний цикл, що повторювався раз по раз. Відгомін пам’яті про падіння пана Гоупа зі сходів.

Я розповіла Локвудові про почуте.

Він рвучко кивнув:

— Гаразд. Це, врешті, нічого не змінює. Будь уважна. Головне — не розгубитися. Саме цього вона від тебе й хоче. Вона вже знає твою слабку сторону.

Я вражено заморгала:

— Слабку сторону? Про що це ти?

— Люсі, зараз нема часу на розмови. Я мав на увазі твою вразливість.

— Вразливість? Ну, це вже трохи краще...

Локвуд відсапнув:

— Усе, про що я сказав, це... такий прояв твого Таланту — бути вразливішою за мене. Іронія полягає в тому, що надмірна вразливість робить тебе легшою мішенню для надприродних сил, а це певним чином може створити проблеми. Зрозуміла?

Я вирячилась на нього:

— Щось мені на хвилину здалося, ніби ти набрався цього в Джорджа...

— Люсі, Джордж тут ні до чого.

Ми відвернулись одне від одного: Локвуд — до стіни, я — до середини кімнати.

Я взялася за рапіру й заходилася чекати. Кабінет був темний і тихий. Тук тук тук... — віддавалося відлуння в моїх вухах.

Стіна затріщала — це свідчило, що Локвудів ломик уклинився між дошками. Він штовхав його щосили. Деревина рипіла, цвяхи зсувалися з місць.

Один наш ліхтар поволі згасав. Його світло мерехтіло, коливалося, ставало блідішим і слабшим, аж поки зовсім зникло. Аж тут відразу спалахнув другий ліхтар. Світлова рівновага в кімнаті змінилась: наші тіні химерно танцювали на підлозі.

В кабінет увірвався порив холодного вітру. Я почула, як на столі зашелестіли папери.

— Ти не думаєш, ніби вона хоче, щоб ми це зробили? — засапано промовив Локвуд. — Може, вона хоче, щоб її знайшли...

Десь у коридорі грюкнули двері.

— Навряд, — відповіла я.

Двері загрюкали в усьому будинку. Одні за одними — сім разів поспіль.

— Набридло! — буркнув Локвуд. — Ти це вже робила. Спробуй щось новеньке!

Зненацька запала мовчанка.

— Скільки разів тобі казати, — пробурмотіла я, — щоб ти з них не кепкував? Це ніколи не закінчувалося добром.

— Що ж робити, як вона сама себе повторює... Все, майже готово!

Я нахилилась і пошукала в торбині. У нас було чимало засобів для нейтралізації знайденого Джерела. І всі — з металів, яких Гості навіть не могли торкнутися: з заліза й срібла. До того ж — найрізноманітніші, всілях форм і розмірів: коробки, рури, цвяхи, сітки, підвіски, смуги, ланцюги. «Ротвел» і «Фіттес» мали власне патентоване обладнання. Що ж до Локвуда, то він зазвичай користувався найпростішим і найскромнішим знаряддям. Головне тут — правильно визначити силу й масштаб Гостя, що дозволить обрати необхідні інструменти хоча б для обмеження його пересувань.

Я дістала сітку з ланцюжків — тоненьку, але міцну, сплетену з щільних срібних ланочок. Сітку було акуратно згорнуто: якби її розгорнути, то можна було б накрити досить великий об’єкт, однак зараз вона вільно вмішувалась на моїй долоні. Я випросталась і подивилась, як просуваються справи зі стіною.

Локвудові пощастило вирвати одну дошку. За нею була тоненька смужка темряви. Він зібрався на силі, вхопився за іншу дошку — й позадкував, кривлячись від напруги. Його черевик був небезпечно близько від наших залізних стружок.

— Вона йде, — прошепотів він.

— Гаразд. — Я знову поглянула в глибину кімнати.

Мертва дівчина вже стояла переді мною. Між нами була лише смуга стружок.

Дівчину було видно так ясно, що вона могла б видатися живою людиною, яка дихає й тішиться сонячним днем. От тільки її обличчя випромінювало кволе, холодне світло. Я бачила її такою, якою вона була, напевно, багато років тому — до того, як померла. Правду кажучи, ця дівчина була гарніша за мене — повнощоке личко, маленький носик, пишні вуста й великі жалібні очі. Вона, здавалось, належала до тих дівчат, які ніколи мені не подобались: лагідна й дурненька, слабка, коли треба захистити себе, й певна, що її чари завжди допоможуть досягти бажаного. Ми стояли одна проти одної — її довге біляве волосся проти мого темного, запорошеного тиньком; її голі ніжки й легенька літня сукенка проти мого червоного носа, спідниці, леґінсів та осінньої куртки. Якби між нами не було лінії зі стружок, ми могли б зіткнутись лобами. Хтозна — може, саме цього вона й хотіла. Можливо, саме цей бар’єр гнівив її найбільше. Обличчя її було порожнє, байдуже, та сила її люті розбивалась об мене, наче хвиля.

Я поволі розгорнула срібну сітку — ніби в насмішкуватому привітанні. У відповідь із темряви полинув струмінь гіркого повітря —

1 ... 8 9 10 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"