Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Омус, що за сопляка ти привів сюди? — вигукнула одна з жінок. Вона стояла біля стіни, притулившись до колони, а її очі горіли диким і голодним блиском. Її голос був пронизливим, і слова, здавалось, були сповнені презирства.

— Закрий свій прогорілий рот, мимро, — грубо відповів Омус, навіть не дивлячись на неї. У його голосі звучала насмішка. — Цей хлопець не такий простий, як здається.

Жінка скривилася, і її очі блиснули ще яскравіше.

— Краще б тобі Янголи язик відрізали, Омусе, — прошипіла вона, але вже не продовжувала сперечатися.

Мор оглядав присутніх із прихованим здивуванням. Хоча його обличчя залишалося незворушним, він відчував, як від цих істот йде потужна аура темної сили. Він не міг зрозуміти, чи це було захоплення, чи страх.

— Хто ці люди? — запитав Мор, нарешті порушуючи мовчання. Його голос звучав стримано, але з помітним інтересом.

— Це мої друзі, — відповів Омус, посміхаючись. Його голос мав той самий насмішкуватий тон, який він зберігав увесь час.

Мор не став нічого більше запитувати, слідуючи за Омусом, який впевнено рухався до кінця зали. Усі присутні розступалися перед ними, кидаючи погляди, в яких змішувалися цікавість і недовіра. Вони піднялися сходами і зайшли в кімнату, що була прихована за важкими кам'яними дверима.

Тут була зовсім інша атмосфера. Світло від багаття, що горіло у великому каміні, відкидало тіні на стіни. У центрі кімнати, спиною до них, сидів чоловік у темній броні. Його капюшон був низько насунутий на обличчя, але навіть через нього відчувалася важка аура влади. Його спокійна постава контрастувала із грубим і потужним голосом, який порушив тишу:

— Кого ти привів, Омусе? — запитав чоловік, не повертаючи голови від багаття. Його голос був глибоким, ніби самі стіни печери говорили за нього.

Омус посміхнувся і зробив крок уперед, із задоволенням відповідаючи:

— Це хлопчина, який створив демона в образі оленя. Він цікавий, Калгароне. Думаю, ти захочеш його вислухати.

Чоловік у капюшоні підняв голову, його рухи були неквапливими, але кожен з них випромінював величезну силу. Він повільно обернувся.
Мор підняв голову, його очі блищали змішаними почуттями — гордістю і тривогою. І Мор побачив, його червоно-чорне обличчя, здавалося зробленим із застиглої лави. Роги, загнуті вгору і трохи назад, нагадували символ стародавньої сили, а з-під капюшона випромінювалося невловиме відчуття могутності. 

— Кажеш, олень демонічний? — Калгарон нарешті підняв очі, його голос звучав глибоко, мов грім серед темної ночі.

— Так, я його створив з простої тварини, — відповів Мор, його голос був наповнений гордістю, хоча на мить у ньому з'явилася нотка обережності.

Калгарон нахилив голову, його погляд, гострий і пронизливий, наче хотів проникнути в душу хлопця.

— І звідки ти навчився цьому? — запитав він, трохи нахиляючись уперед.

Мор ковтнув слину, але впевнено відповів:

— У моєї мами був блокнот. У ньому записані темні заклинання. Я вивчив їх і випробував.

— Блокнот… — Калгарон мовчки розмірковував, перевертаючи сторінки. — А як ти знайшов нас? — його голос звучав знову, але тепер із підозрою.

— У цьому ж блокноті була карта. На ній відзначено це місце, — відповів Мор, його слова звучали чітко і спокійно, але всередині хлопець відчував, що кожне слово оцінюють зважено і прискіпливо.

Калгарон на мить зупинився, його очі, червоні, мов пекельний вогонь, уважно вивчали хлопця. Його мовчання було важчим за слова, але раптом голос вирвався з тиші:

— Цікаво… Покажеш блокнот? — Калгарон простягнув руку, його золоті рукавиці блищали в мерехтливому світлі вогню.

Мор на мить завагався, але все ж простягнув блокнот, який йому залишила мати.

— Це ж… блокнот Родріги! — раптово вигукнув Омус, що стояв поруч. У його голосі було здивування, перемішане з легким страхом.

Калгарон стиснув блокнот сильніше, його рука затремтіла, і він повільно вимовив, мов би пробуючи ці слова на смак:

— Ох, Родріга… — Його голос змінився, став сповненим жалю, який не міг приховати навіть демон. — Ти її син? — запитав він, тепер дивлячись на Мора зовсім інакше, ніби бачив у ньому щось більше, ніж просто хлопця.

Мор стояв, його руки стиснулися в кулаки, а очі зволожилися від сліз. Він глянув на Калгарона і Омуса, які, здається, розгубилися від його слів.

— Хто така Родріга? — запитав Мор, голосом, у якому відчувалася як цікавість, так і невпевненість. Більшу частину свого життя він не знав імені матері, а тепер це ім’я прозвучало з уст цих демонів.

Омус різко повернувся до хлопця, його очі заблищали, ніби він не міг повірити почутому:

— Ти син власниці цього блокнота? — промовив він, не приховуючи здивування.

— Так, це блокнот моєї мами, — ще раз твердо сказав Мор. Він глянув на блокнот, який тримав Калгарон, наче той був останнім спогадом про його рідну людину. — А звідки ви її знаєте? — продовжив він, піднявши погляд на обох чоловіків.

Калгарон нахилив голову, і його обличчя на мить стало серйозним, навіть сумним. Його голос, глибокий і гучний, наповнив простір:

— Хлопчику, твоя мати, Родріга, була не просто відьмою. Вона була однією з наймогутніших. Вона служила мені. Вона мала силу, що могла зруйнувати цілі світи, якщо б захотіла. — Калгарон зупинився, здавалося, що кожне його слово ставало важким тягарем. — Але де вона зараз? Що з нею сталося? — в його голосі вже звучав неприхований суміш тривоги і невіри.

Мор відчув, як грудна клітка стискається від болю. Він опустив голову, намагаючись впоратися з емоціями, що піднімалися хвилею. Його голос затремтів, коли він відповів:

— Її більше немає... — Він говорив, не зводячи очей із землі, ніби ці слова давалися йому з неймовірною важкістю.

Калгарон різко випрямився, його голос, що зазвичай звучав владно, цього разу вибухнув:

— Як це "немає"? Немає того, хто б міг її перемогти! — крикнув він так, що його слова відлунювали в стінах печери. Його обличчя видавало щирий подив і ледь помітний страх.