Читати книгу - "Шлях крізь хаос, Катя Губська"

Розділ 6: Цербер і дар темного володаря

Сонце щойно зійшло над обрієм, кидаючи м’яке золоте світло на воду, коли човен, наданий Харибдою, розсік тиху гладь моря. Діана сиділа на носі, стискаючи в руках шматок пергаменту — старовинну карту, яку морська богиня вручила їм у подяку за знищення прокляття. Вона вела до нового місця — входу до підземного світу, де, за словами Харибди, зберігалася істина про божественний спис і таємницю його походження.

Телемон мовчки веслував, а Кассандра дивилась на горизонт, занурена у власні думки.

— Ти віриш, що ми готові? — нарешті озвалася вона. — Те, що нас чекає далі... це не просто випробування сили. Це — випробування душі.

Діана не відразу відповіла. Вітер грався її темним волоссям, а в очах жевріло щось більше за рішучість — це було передчуття.

— Після того, що ми пройшли на острові... я вже не та, що раніше, — тихо сказала вона. — І знаю, що далі буде важче. Але ми мусимо йти далі. Не для себе — для всього світу.

Коли берег з’явився на горизонті, він був зовсім іншим, ніж ті, які вони бачили раніше. Чорні скелі височіли над хвилями, наче велетенські варти. Море тут здавалося густішим, темнішим, ніби затаїло щось у своїй глибині.

— Там, серед тих скель, і є вхід, — промовила Кассандра, вивчаючи карту. — Храм, що веде у Тартар.

Телемон кинув пронизливий погляд на обрій.

— Спустимось до самих глибин? — буркнув він. — Нарешті щось знайоме.

— Глибини — це те, чого ми ще не знаємо, — відповіла Діана. — Але там — наша наступна відповідь. Можливо, і сам спис...

На підступах до входу стояла тиша, зловісна й гнітюча. Ніхто не промовляв ані слова, бо кожен відчував, що ця мить стане однією з найнебезпечніших у їхній подорожі.

— Тут відчувається щось темне… давнє, — прошепотіла Кассандра, прикладаючи руку до каменя. — Магія смерті оповила ці стіни.

— І ми йдемо всередину, — коротко продовжив Телемон. Його очі блищали холодом, а рука вже стискала меч.

Діана, попри наростаюче напруження, залишалась спокійною. У її серці палала рішучість. Вона знала: щоб врятувати світ, доведеться пройти крізь темряву.

Брама підземного світу розчинилась із глухим скреготом. Їх зустріли холод і морок. Палаючі смолоскипи освітлювали химерні стіни, на яких були викарбувані сцени вічного страждання душ.

— Відчуваєте це? — прошепотіла Кассандра. — Тут... щось більше, ніж просто темрява.

Попереду, за чорною аркою, з-під тіней раптово виринув масивний силует. Земля здригнулась. З темряви вийшов триголовий звір. Його очі палали червоним вогнем, зуби блищали, а гарчання розривало повітря. Цербер — страж підземного світу, сторож воріт смерті. Його очі палахкотіли вогнем, кожна голова гарчала по-різному: одна — низько й загрозливо, друга — скажено, третя — моторошно мовчала, спостерігаючи. Він заблокував шлях далі.

— Не рухайтеся, — зупинила друзів Діана, витягаючи меч. — Ми не повинні вбивати його. Він не ворог, а захисник.

Проте Цербер уже знижувався до нападу. Діана рішуче виступила вперед.

— Ми не вороги! — вигукнула вона. — Ми шукаємо істину! Ми шукаємо зброю, яка може врятувати цей світ!

Пес завмер, але через мить стрибнув вперед. Вогняне дихання вихопилося з його пащі, і герої ледве встигли розсіятись. Телемон кинув спис вбік — не щоб поранити, а щоб відвернути увагу. У цей самий момент Кассандра витягла з сумки кристал, наповнений стародавнім світлом. Вона піднесла його вгору:

— “Καθαρὸν φῶς, φανέρωσον ἀλήθειαν!” — вигукнула вона.

Світло прорізало темряву, і три голови завмерли. Їхній погляд став яснішим, гарчання вщухло. Звір зупинився.

— Він розуміє, — прошепотіла Кассандра. — Ми довели, що несемо не загрозу.

Цербер опустився на передні лапи і відступив, відкриваючи шлях далі. З тіні, що раніше видавалася звичайною порожнечею, вийшов високий чоловік. Його очі мерехтіли сріблом, а його постать, одягнена в чорний хітон, з-за плеча спускалася мантія, наче виткана з ночі, яка вселяла спокій і страх одночасно.

— Володар Підземного світу, — мовила Кассандра і схилилася в уклін. — Аїде.

Діана не схилилася. Вона лише вклонилася головою — не зі зневаги, а з поваги до рівного.

— Ми прийшли не як вороги. Ми шукаємо божественний спис.

Аїд дивився на неї мовчки, потім звернувся до Кассандри:

— Смертні часто приходять сюди, шукаючи сили. Рідко — істини. Що ж шукаєте ви?

— Ми шукаємо і те, й інше, — відповіла Діана. — І не для себе. Аби зупинити хаос, що Арес посіяв у світі.

Аїд підійшов ближче.

— І ти думаєш, що саме ти — ключ до порятунку? Що твої вчинки можуть змінити хід долі?

— Я не думаю. Я вірю, — відповіла Діана твердо. — Бо інакше нас би не привела сюди сама доля.

— Віра — гарна річ, але її часто зраджують серце і страх, — мовив Аїд. — Мій брат, Арес, не зупиниться. Його пожирає лють. І спис, навіть божественний, не стане кінцем війни, якщо серця людей не зміняться.

— А ми боремося не лише зі списом у руках, — втрутився Телемон. — Ми несемо волю, яку не вбити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍