Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 9: Маленька місія довіри

Наступного дня Аліна прокинулась із відчуттям, що осінь вже майже доторкнулась до зими — повітря за вікном було свіже й прозоре. Вона саме готувала собі пізній сніданок, коли хтось постукав у двері.

— Привіт, — перед нею стояв Тарас, одягнений трохи по-діловому, але виглядав стурбовано.

— Щось сталося? — занепокоїлась Аліна.

— Ні-ні, все добре. Просто в мене сьогодні плановий візит до лікаря. Звичайна перевірка, нічого серйозного, але запис пізній, і в мене ніяк не виходить знайти няню. Я подумав... можливо, ти могла б побути з Максимом на кілька годин? Зрозумію, якщо тобі незручно.

Аліна трохи здивувалась, але в її очах з’явилася тепла посмішка.

— Звісно, я з радістю. Ми ж з Максимом вже майже друзі.

Тарас зітхнув з полегшенням.

— Дуже дякую. Я справді не знав, до кого ще звернутись.

— Залиш мені, будь ласка, свій номер телефону, — сказала Аліна. — На випадок, якщо щось трапиться чи Максим захоче сказати тобі щось важливе.

— Так, звичайно, — він швидко набрав свій номер у її телефоні, додавши: — Я теж запишу твій.

Максимко визирав з-за батькового плеча, усміхаючись.

— Я візьму свій конструктор і покажу тобі ракету! — сказав він із серйозним виглядом.

Аліна засміялась:

— Чудово! Я саме мріяла побудувати щось космічне.

Тарас ще трохи вагався на порозі, ніби хотів щось додати, але лише сказав:

— Я повернусь за дві-три години. Дякую ще раз.

— Все буде добре, — впевнено відповіла Аліна.

За кілька хвилин вони з Максимком вже сиділи на килимі в її вітальні, серед купи деталей конструктора. Хлопчик щось весело пояснював, Аліна слухала уважно. Її серце несподівано стишилось — у цьому моменті не було тривоги. Була тільки осінь, дитячий сміх і нова, поки ще тендітна, але така жива довіра.

 

Максимко сидів навпочіпки, зосереджено шукаючи деталі для своєї ракети. Аліна, трохи пригнувшись, допомагала йому з’єднувати складні частини. Його щоки розгорілись від азарту, а очі світились, як справжні зорі.

— А твоя ракета полетить на Марс? — запитала вона, посміхаючись.

— Ні! — заперечив Максимко дуже серйозно. — На Юпітер. Бо там більше місця.

— Ага, логічно, — кивнула Аліна. — А хто буде всередині ракети?

— Я! І Боня! Але вона трохи боїться літати. Тато каже, що вона навіть машину не любить...

Аліна усміхнулась.

— Ну тоді доведеться зробити для неї спеціальну капсулу з м’якою подушкою. І, може, печивом?

— О, точно! — вигукнув хлопчик. — А ти кого взяла б із собою в космос?

Аліна замислилась, її обличчя на мить стало серйозним.

— Мабуть... мамин зошит із рецептами. І фото тата. А ще — теплий светр.

— Це дивно! — засміявся Максимко. — Теплий светр у ракету!

— А космос — він ж холодний, правда ж? — підморгнула вона.

Хлопчик кивнув і на мить став тихим. Потім запитав:

— А ти... сумуєш за своїм домом?

Аліна обережно поклала чергову деталь на конструкцію.

— Так, Максимчику. Сумую. Але мені вже легше, бо є добрі люди поруч. І добрий хлопчик — конструкторний командир.

Максимко засяяв. Він не знав, що таке "командир", але воно звучало круто.

— А можна я тобі завтра намалюю твою ракету?

— Я буду дуже рада, — тихо відповіла Аліна.

У кімнаті повисла затишна тиша. А в серцях обох — малий, але важливий світ зростаючої довіри.

Максимко зручно вмостився, прихилившись до Аліни, і слухав, як вона тихо читала. Її голос був спокійним і мелодійним, наче шелест листя за вікном. Через кілька сторінок хлопчик почав клювати носом, а згодом зовсім влаштувався на подушці поруч, згорнувшись клубочком. Аліна м’яко гладила його по волоссю, відчуваючи, як його дихання стає рівним і глибоким.

В кімнаті панувала тиша, тільки час від часу за вікном проходили перехожі. Вона сиділа зовсім нерухомо, щоб не потривожити сон хлопчика, і відчувала... спокій. Теплий, домашній спокій, якого їй давно не вистачало.

Телефон вібрував тихенько на столі. Аліна дотягнулася до нього і побачила повідомлення:

Тарас:
Привіт. Як у вас там? Все добре?

Аліна усміхнулась, глянувши на Максимка, який тихо сопів у сні.

Аліна:
Все чудово. Він заснув. Дуже милий і вихований хлопчик.

Через мить прийшла відповідь:

Тарас:
Я радий. Дякую тобі. Якщо щось — пиши або дзвони.

Вона ще раз подивилася на дитину, і в серці знову з’явилося оте ніжне тепло. Ніхто не знав, що принесе завтра. Але цей вечір був важливим. І дуже по-справжньому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍