Читати книгу - "Глибоко під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Батько сказав: те, що мати тяглася до мене, — це був страшний сон, Шоне. Це не була дійсність. Це як тоді, коли ти казав, що пам’ятаєш, як ми з мамою їли копченого оселедця у Крестері, але тоді тобі було всього три місяці. Ти казав, що згадав ту коптильню, але це було тільки тому, що ти бачив фотографію. Ось і тут подібне.
Це було логічно. Це не було особливо добре, але принаймні мало сенс.
Коли мені було дванадцять, я ще згадав дещо. Я згадав грозу, як вибіг на дощ, але цього разу мій батько не сідав у машину, він садовив мою матір у неї. На пасажирське сидіння. Це згадалося дуже чітко: це, схоже, не було частиною страхіття — то був інакший спогад. У цьому я боявся, але це був інший вид жаху, менш нутряного, ніж я відчував, коли мати потягнулася до мене. Цей спогад мене тривожив, тому я запитав про це тата.
Він вивихнув мені плече, кинувши мене об стіну, але те, що трапилося потім, лишилося назовсім. Він сказав, що йому потрібно дати мені урок, тому він узяв ніж для м’яса й акуратно провів лезом по моєму зап’ястю. Це було попередження. «Це щоб ти пам’ятав, — сказав він. — Так ти вже ніколи не забудеш. Якщо ж забудеш, наступного разу різатиму по-іншому.» Він приставив вістря ножа до правого зап’ястя, де починалася моя долоня, і поволі провів до ліктя.
«Ось так. Я не хочу обговорювати це знову, Шоне. Ти це знаєш. Ми вже говорили про це достатньо. Ми більше не розмовляємо про твою матір. Те, що вона зробила, — це ганебно!»
Він розповів мені про сьоме коло пекла, де самогубців перетворено на будяки й їх їдять гарпії. Я запитав його, що таке гарпія, і він сказав: твоя мати була така. Я заплутався: вона стала колючим кущем чи гарпією? Я подумав про страхіття, про те, як вона в машині простягала руки до мене, про її відкритий рот і криваву слину на губах. Я не хотів, щоб вона мене з’їла.
Коли моє зап’ястя зажило, я виявив, що шрам дуже чутливий і дуже корисний. Щоразу, коли я розумів, що мене заносить, я торкався його, і в більшості випадків це повертало мене до тями.
У мені завжди була лінія розлому: між моїм розумінням того, що я знав про те, що трапилося, що я сам знав про себе і батька — і дивне, слизьке відчуття неправильності. Як динозаври, яких немає у Біблії, це було щось незрозуміле, і все ж я знав, що воно повинно бути. Воно мало бути, бо мені було сказано: і те, і те правда — і про Адама та Єву, і про бронтозавра. Упродовж багатьох років траплялися випадкові зрушення, і я відчув, як тремтить земля над лінією розлому, але землетрусу не сталося, доки я не зустрів Нел.
Не на самому початку. На початку йшлося про неї, про нас разом. Вона прийняла, не без деякого розчаруванням, ту історію, яку я їй розповів, історію, яку я знав як правду. Але після того, як Кейті померла, Нел змінилася. Смерть Кейті зробила її іншою. Вона почала говорити з Нікі Сейдж дедалі частіше, і вона більше не вірила в те, що я сказав їй. Історія Нікі набагато краще узгоджувалася з точкою зору Нел щодо Затону Утоплениць, місця, яке вона викликала в уяві як місце «небажаних», переслідуваних жінок, аутсайдерів і маргіналок, які не дотримувалися патріархальних приписів, і мій батько був втіленням усього зла. Вона сказала мені, що вона переконана, що мій батько убив мою матір — і лінія розлому розширилася; усе зрушилося, і що більше зрушувалося, то химерніші видіння поверталися до мене, спочатку як страшні сни, а потім як спогади.
«Вона тебе принизить», — сказав мій батько, коли дізнався про мене й Нел. Вона зробила більше. Вона змінила мене. Якщо мені слухати її, вірити в її історію — то я більше не трагічний син матері-самогубці й гідного сім’янина — я син монстра. І ще гірше: я був хлопчиком, котрий бачив, як його мати вмирає, і нічого не сказав. Я був хлопчиком, підлітком, чоловіком, який захищав її вбивцю, жив з убивцею і любив його.
Я усвідомив, що такою людиною бути важко.
У ніч, коли вона померла, ми зустрілися на нашій дачі, як раніше. Я забувся. Вона так хотіла, щоб я сказав їй правду, вона сказала, що правда звільнить мене від самого себе, від життя, якого я не хотів. Але вона думала про себе, про те, що вона дізналася і що це означатиме для неї, для її роботи, її життя, її містечка. Так, не більше не менше: затон — уже не місце самогубств. Це було те місце, де позбувалися небажаних жінок.
Ми поверталися до міста разом. Ми робили так часто раніше — відколи мій батько виявив нас на дачі, я більше не ставив машину на вулиці, я залишав її в місті. Їй паморочилося у голові від вина, сексу і нової мети. Ти маєш пам’ятати про це,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибоко під водою», після закриття браузера.