Читати книгу - "Червоногрудка"

що пам’ятає її з фронту.

— Як у нього з алібі?

Халворсен замовив піцу з солодким перцем і ананасами.

— Мускен каже, що весь тиждень був сам у своїй квартирі на Тромсьоґата. Ходив лише до іподрому й назад. Він був там і того ранку, коли вбили Браннхьоуґа. І сьогодні вранці.

— Он як. Наскільки, по-твоєму, це відповідальна заява?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти йому повірив?

— Так… тобто ні… У якому сенсі повірив?..

— Кинь, Халворсене, не бійся ти так. Просто скажи, що ти думаєш. Я ж не використовуватиму це проти тебе.

Халворсен мовчав, утупившись у стіл, і теребив у руках меню.

— Якщо Мускен і бреше, — сказав він, — то він уміло це приховує. Це все, що я можу сказати.

Харрі зітхнув:

— Ти міг би мені допомогти? Я хотів би, щоб коло квартири Мускена цілодобово чергували двоє поліцейських.

Халворсен кивнув і дістав з кишені телефон. Харрі почув голос Мьоллера і перевів погляд на неонациста, що сидів у кутку. Чи як вони себе називають? Націонал-соціалісти. Націонал-демократи. У Харрі якраз була із собою роздруківка університетського соціологічного дослідження, де говорилося, що в Норвегії 57 неонацистів.

Принесли піцу, Халворсен запитливо поглянув на колегу.

— їж, їж, — сказав Харрі. — Я піцу не люблю.

До шинелі в кутку підсіла камуфляжна куртка. Обидва підвели голови і поглянули на поліцейських.

— Ага, до речі, — пригадав Харрі. — Лінда з СБП розповіла мені, що в Кельні є архів СС. Частина його згоріла в сімдесятих, але наші іноді звертаються туди по інформацію про норвежців, що воювали за Гітлера. Там зберігаються накази, відомості про нагороди, статус і таке інше. Зателефонуй туди і спробуй розвідати що-небудь про Даніеля Гюдесона. І Гюдбранна Юхансена.

— Добре, бос, — прожував Халворсен. — Тільки от з піцою розберуся.

— А я поки розберуся з тим хлопцем. — Харрі підвівся.

У своїй роботі Харрі ніколи не соромився використовувати свою фізичну перевагу, щоб зробити психічний тиск. І хоча хлопець з гітлерівськими вусиками намагався виглядати спокійним, Харрі знав, що за цим холодним поглядом ховається той самий страх, що він бачив у Юхана Круна. Тільки цей хлопець краще вмів його приховувати. Харрі різко шарпонув до себе стілець, на якому лежали чоботи «гітлера», і ноги з гуркотом упали на підлогу.

— Даруйте, — сказав Харрі. — Я гадав, що місце вільне.

— Козел! — буркнув «гітлер».

Голений череп, що виглядав з камуфляжної куртки, обернувся до Харрі.

— Цілком правильно, — сказав Харрі. — А ще виродок. Мусор. Або «дядько». Ні, це, здається, надто ввічливо. Як щодо слова «коп» — воно начебто зрозуміле всім.

— Ми тебе чимось ображаємо, чи?.. — запитала «шинель».

— Так, ображаєте, — відповів Харрі. — Довго вже ображаєте. Перекажи привіт Принцові і скажи йому, що Холе прийшов і приніс із собою неприємності. Від Холе Принцові, зрозуміли, чи ні?

«Камуфляжна куртка» дивилася, роззявивши рота і кліпаючи очима. Потім «шинель» розкрила жувальник з ріденькими зубами і засміялась, бризкаючи слиною.

— Ти, чи що, про Хокона Магнуса говориш? — запитала «шинель»; «камуфляжна куртка» зрозуміла його гумор і теж заіржала.

— Так, — сказав Харрі. — Якщо ви просто рядові, ви, звичайно, не знаєте, хто такий Принц. Тоді перекажіть повідомлення своїм командирам. Сподіваюся, що піца смачна, хлопці.

Відчуваючи на спині їхні погляди, Харрі повернувся до свого столика. Халворсен остовпів з величезним шматком піци в руці.

— Доїдай швидше, — сказав йому Харрі. — І звалюємо, доки я знову не вліз у чергове лайно.

ЕПІЗОД 82

Схил Холменколлена, 12 травня 2000 року

Цей весняний вечір був спекотніший за всі попередні. Вікно в машині Харрі було відчинене, і вітерець ніжно пестив його обличчя і волосся. Звідси можна було побачити Осло-фіорд з його острівцями, розсипаними, ніби бурі черепашки. Перший цього року білий вітрильник линув до берега. Два олені сцяли край дороги, поряд з червоним автобусом, з даху якого з динаміків гриміло: «Wont — you — be ту lover…»[52]Літня жінка в спортивних штанях і зав’язаній на поясі куртці бігла підтюпцем по дорозі з блаженною втомленою посмішкою.

Харрі зупинився біля будинку Ракелі. Йому не хотілося заїжджати у двір, він навіть не знав чому — може, йому просто не хотілося вторгатися на її територію. Смішно, звичайно, — адже він і так прийде непроханий і нежданий.

Коли він уже підходив до ґанку, раптом запищав мобільний телефон. Дзвонив Халворсен, який щойно закінчив свої пошуки в Архіві державних зрадників.

— Нічого, — сказав він. — Якщо Даніель Гюдесон і справді ще живий, то за зраду батьківщини його не судили.

— А Сіґне Юль?

— їй дали рік в’язниці.

— Але у в’язниці вона не сиділа. Ще що-небудь цікаве є?

— Ні. І зараз мене, напевно, випровадять звідси, бо їм час зачинятися.

— Йди додому і лягай спати. Ранок покаже.

Харрі підійшов до сходів і вже зібрався злетіти по них одним стрибком, коли раптом відчинилися двері. Харрі завмер. На порозі стояла Ракель — у вовняному светрі і синіх джинсах, з розкудланим волоссям і ще блідішим обличчям, ніж звичайно. Харрі поглянув їй в очі, намагаючись побачити у них хоч якусь ознаку того, що Ракель рада цій зустрічі. Але не побачив. Проте не побачив він у них і тієї завченої ввічливості, якої боявся більше за все. У її погляді не було нічого взагалі.

— Я почула, хтось розмовляє на вулиці, — пояснила Ракель. — Заходь.

У вітальні сидів Олег у піжамі і дивився телевізор.

— Привіт, невдахо! — гукнув йому Харрі. — Чи не час потренуватися в тетріс?

Олег шмигнув носом, але нічого не відповів.

— Постійно забуваю, що діти не розуміють іронії, — сказав Харрі Ракелі.

— Де ти був? — суворо запитав Олег.

— Був? — Харрі трохи розгубився. — Що ти маєш на увазі?

Олег знизав плечима.

— Каву будеш? — запитала Ракель.

Харрі кивнув.

Поки Ракель метушилась на кухні (на це пішло чимало часу), Харрі з Олегом сиділи в кімнаті і мовчки дивилися, як чудернацькі гну мандрують пустелею Калахарі (на це теж пішло чимало часу).

— П’ятдесят шість тисяч, — нарешті заявив Олег.

— Та ти що? — сказав Харрі.

— Я посів перше місце в таблиці рекордів!

— Ну ж бо принеси!

Олег схопився і побіг шукати «геймбій». Тут Ракель принесла каву і сіла навпроти Харрі. Він дотягнувся до пульта і зменшив звук телевізора. Мовчанку порушила Ракель:

— Що збираєшся робити сімнадцятого травня?

— Працюватиму. Але якщо ти хочеш кудись мене запросити, я зроблю все можливе і неможливе.

Вона засміялась і замахала руками:

— Вибач, я просто шукала тему для розмови. Поговорімо про щось інше?

— Мені сказали, ти