Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

корму більше, ми робимо дньовіки, щоб підкормитй своїх двогорбих.

Коли вийшли в пустиню Хамійську, ми повернули на південь, минули р. Сулехе і зупинились коло печер Тисячі будд за Дуньхуаном. Старший лама пізнав мене, розпитував за тебе і чи багато ми мали від продажу старих книг з тайників храму. Надіслав з нами донесення хамболамі в Лхасу. Дізнавсь у нього, що з Керії або Нії прочани не проходили, виходить, мій син тут не був, а пішов звідти прямим шляхом в Тібет. Чи не повернувся він додому? Якщо випадково дізнаєшся — пиши мені в заїзд монголів-торгоутів у Лхасі, де ми будемо весь час стояти. Звідси ми підемо скоро прямим шляхом через західний Цайдам, не заходячи на Кукунор і в Дуланкіт, на високе Тібетське нагір'я. Якщо зустрінемо де-небудь прочан, що повертаються з Монголії, надішлю тобі звістку, а в іншому разі — доведеться писати з Лхаси».

Другого листа я одержав майже через рік після від'їзду Лобсина. Він був надісланий з Тібету з одним прочанином, що повертався і привіз його в російське консульство в Урзі, звідки його переслали через Сибір в Чугучак.

«Дорогий Хомо Капітоновичу! Учора на стоянці на березі Голубої ріки в Тібеті наш караван зустрівся з монголами, що поверталися з Лхаси в Ургу. Я віддам їм цього листа, якого пишу тобі в дорозі через Цайдам і Тібет.

З Дуньхуана ми вийшли на початку весни. До підніжжя великого хребта Алтинтаг йшли від печер з Тисячею будд ще два дні по кам'янистому, зарослому полином степу, перевалили через скелясті невисокі гори в русло ріки Данхе, Ця ріка тече маленькою ущелиною, яку вона промила собі в кам'яних породах. І в стінах цієї ущелини всюди стирчали великі і малі валуни, накладені один на одного. І я подумав, що спочатку ця ріка сама наносила валуни з гір на цей степ, навернула їх один на одного, а потім знов стала їх заносити і вирила свою ущелину, в якій бурхливо тече між стрімкими берегами. І добре, що через цю ріку побудований міст, інакше ніяк не можна було б спуститися на верблюдах до води, щоб іти вбрід, та й бродити через бурхливу ріку було б страшно, вона могла звалити верблюдів з ніг[20]. А міст побудували китайці, що живуть за рікою в цьому степу, де мають ниви і розводять баранів і кіз.

У цьому селищі ми взяли провідника, щоб він провів нас через головний хребет Алтинтагу, який в цій частині називають Наньшань, тобто південні гори. Із селища він виднівся високою стіною, а попереду весь його гребінь був ще вкритий снігом. І в селищі було ще холоднувато, весна тільки що розпочиналась, тоді як у Дуньхуані вже цвіли абрикоси і персики.

Місця тут дуже гористі, навколо високі гори і, звичайно, всі снігом укриті.

Провідник повів нас до однієї з ущелин хребта, де був перевал через нього, але помилився і потрапив не в ущелину з перевалом, а в сусідню. Тут ми згаяли цілий день, дійшли по річці до того місця, де верблюди з в'юками не могли пройти між скелями, що стояли з обох боків русла, шириною всього в два аршини. І тільки тут він зрозумів, що збився; довелося йти назад по цій ущелині до її гирла, вийти в сусідню, переночувати в зручному місці і на наступний день уже піднятися на перевал, високий, але не крутий. На ньому лежав ще сніг майже по коліна, і ми дуже втомилися, переводячи наших верблюдів один за одним під час завірюхи через нього до спуску на південну сторону, де знайшлося зручне місце з кормом для ночівлі біля підніжжя хребта.

За цим хребтом широка долина Емачуань, тобто долина диких коней, де ми і зустріли останніх, цілий табун з півсотні голів. Вони паслись на берегах річки: Ємахе, а коли ми підійшли ближче, злякались і втекли, але не далеко, а бігали долиною навколо нас, А в наших торгоутів-мисливців, що промишляють на Юлдусі на дзеренів, і куку-яманів, і архарів[21], а також ведмедів і барсів, звичайно, були скорострільні російські гвинтівки, і, коли кулани почали бігати навколо нас на відстані 200–250 кроків, два стрільці спішилися і застрелили-двох куланів. Тому довелось стати на ночівлю в степу в. долині Ємахе, щоб оббілувати здобич, зняти шкури, розділити м'ясо між всіма і зварити якнайбільше. Шкури ми віддали провідникові, який звідси повертався до ріки Данхе в своє селище.

На другий день ми перевалили через наступний хребет Нанмианю по зручному місцю, яке вказав нам провідник, і спустилися з нього уже на північну околицю Цайдаму. Це широка долина між Наньшанем і першим пасмом Тібету; в ній розсіяні солоні і їірісні озера; солончаки, болота з заростями і степи з буйною травою. Але місцевість уже висока і повітря рідке, ходити пішки швидко втомлюєшся, а у вухах весь час якийсь шум, наче десь далеко співають або грають на дудці.

Ми йшли днів сім впоперек Цайдаму до його південної окраїни, де також стоять улуси монголів, які живуть за рахунок прочан. На горах Тібету влітку погода мокра і холодна, і вилинялий до літа верблюд не може працювати. Всі в'юки везуть далі на яках, кудлатих тібетських биках, а верблюдів залишають у монголів для зворотного шляху. От монголи й користуються їх робочою силою, молоком і шерстю за те, що пасуть і стережуть їх. І ми також залишили у них своїх верблюдів і взяли яків за невелику плату.

Тут, на північному кордоні Тібету, з'їжджаються монгольські прочани і утворюють більш численні каравани, щоб не боятися диких тангутів, які грабують одиноких проїжджих, відбирають у них речі, припаси, зброю. І наша торгоутська партія прожила тижнів зо два, чекаючи прибуваючих, відпочивала і вчилась в'ючити і пасти яків. Нарешті, зібрався караван в 42 чоловіка з різних місць Монголії, і ми мали змогу йти далі в середині травня. Весна ще мало відчувалась, випадав сніг, свіжа трава тільки що з'явилась.

Лобсин пише листа Фомі Кукушкіну.

Піднялись ми по довгій похмурій ущелині, на крутих схилах її лежав ще сніг. І намучилися ми спочатку з яками: вони не йдуть ланцюжком, як верблюди або коні один за одним, а біжать отарою, як барани, штовхають один одного, збивають з стежки, зачіпають в'юками і зсовують їх, іноді скидають на землю.