Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Приїздить так і на третій день.

— А що, паночку, їсти хочете?

— Хочу! — кричить пан. — Тягни скоріше!

— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, трудно цей день, а тоді й байдуже, побачите! — Та й поїхав додому без пана.

Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:

— А що, пане, хочеться їсти?

— Хочу! — вже ледве вимовив пан.

— Скоро не захочете, — проказав прикажчик і поїхав від того провалля.

Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знову.

— А що, пане, хочеться їсти?

А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то чи що.

Добре. Запряг тоді прикажчик коня і приїхав за ним уночі. Привіз, положив на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так і так: приїхав з Києва пан і тяжко заслаб, приїжджайте попрощатись. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому й байдуже, — ледве дише.

— А що з вами? — питають.

А пан тільки на прикажчика показує. Всі до прикажчика:

— Розкажи нам за нього, ти все знаєш.

А прикажчик хлипає, втираючи очі:

— Нічого, — каже, — я не знаю, що з ними, бідненькими, сталося.

А пан знову показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери і почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме завіщає дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювати:

— Все, все буде йому, не беспокойтесь.

А пан полежить-полежить, та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знову-таки своє:

— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь: все йому буде, все.

Полежав він день та й Богу душу віддав. Отаке-то!

Явдоха-святоха

Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою.

От вона і каже чоловікові:

— Знаєш що, чоловіче?

— А що? — відказує чоловік.

— Ти вже роби, а я не буду.

— Чому?

— А тому, — говорить жінка, — що я Явдоха-святоха, так мені гріх буде, і сміятимуться люди.

— То й не роби, — сказав чоловік.

От і робить сам, сердешний, як віл. А вона все сидить на печі. І до того досиділась, що й сорочки на хребті немає ні в неї, ні в чоловіка. Аж покликав брат його молотити. Чоловік і каже жінці:

— Кличе мене брат молотити до себе, та не знаю, що робити? Чи йти?

— Та йди! — відказує Явдоха-святоха. — Тільки скажи своєму братові, нехай він не дає грошей, а дасть сорочку мені, бо, бач, саме руб'я лишилось.

— Добре, — каже чоловік і пішов.

Прийшов до брата, став молотити і скільки разів хотів сказати та посоромивсь. Ну, домолотив до вечора, а ввечері чоловік радиться з жінкою, що дати братові за те, що молотив.

— Даймо йому гуску, нехай поживляться, а то вони бідні, у них нічого й немає.

— То й даймо, — погодився чоловік.

От повечеряв бідний брат, подякував. Багатий брат і каже:

— На ж тобі гуску за те, що молотив. Спасибі, що послухав, братику. Прийди ще й завтра.

— Добре, — каже убогий. Попрощався і пішов додому.

А жінка дожидалася під вікном, поки чоловік прийде і принесе сорочку. От іде чоловік. Побачила жінка, чоловік несе щось, — подумала, що сорочку. От Явдоха-святоха скоренько усе з себе поскидала та в піч, а сама сидить. А чоловік приніс гуску у сіни і став годувати. Явдоха ждала-ждала та й гукає:

— Та неси вже, чоловіче, чого так довго там!

— Та це гуска, — одвічає той.

— Нічого, що вузька, я надіну, — каже жінка.

— Та це гуска, — каже той.

— Нічого, що вузька, я надіну, бо я все те попалила, — тягне своє Явдоха-святоха.

Ото дуже чоловік розсердився та й кинув гуску в хату.

— Тю, дурний! — каже жінка. — Ти б так і говорив, що гуска, а то дурить.

На другий день іде чоловік знову до брата, а жінка приказує:

— Гляди ж, чоловіче, розкажи братові усе, може, дасть.

— Добре, — відказав чоловік і пішов.

От розказав чоловік братові усе, а брат і каже:

— Як же ти кажеш, як приходиш додому, братику?

— А так кажу: «Жінко, відчини».

— Ну, добре, — сказав багатий брат. — Йди ж молотить, братику.

Пішов Явдошин чоловік на тік, а його брат убрався, взяв сорочку і пішов до Явдохи-святохи. Прийшов та й каже:

— Жінко, відчини.

А вона думала, що чоловік, пішла відчинила. Дивиться, аж ні. Вона в хату та на піч.

— Не тікай, жінко, — каже чоловіків брат. — Мене сам Бог прислав. Як тебе звуть?

— Явдоха-святоха.

А чоловік і каже:

— Бач як! А я Іван Хреститель — гріхам одпуститель.

Та як узяв її за руку, як зачав хрестити:

— А роби! Не лежи! Не гуляй!

Бив-бив та наостанку й каже:

— Гляди ж мені, пряди і все роби, бо другий раз як прийду, то вб'ю.

От пішов Іван Хреститель додому, тільки дав Явдосі-святосі сорочку. Дуже Явдоха зраділа, наділа сорочку, побігла до сусіда, позичила веретено, гребінь, днище. Прийшла додому і давай прясти, аж веретено хурчить. Приходить увечері чоловік та й каже:

— Жінко, відчини.

А Явдоха:

— Та відчиняй сам, рук не маєш, чи що!

Відчинив чоловік, увійшов у хату та й сам собі не вірить.

— Що це з тобою, жінко, сталось?

— Е, мовчи, чоловіче, — відказала Явдоха. — Бач, Бог довідався, що я нічого не роблю, та прислав Івана Хрестителя, а той як зачав мене хрестити, то ледве живу пустив. Ще й казав: як не буду робити, то другий раз як прийде, то вб'є.

Од того дня Явдоха такою хазяйкою зробилася невсипущою — на все село. І живуть вони собі, багатіють, оберемком воду носять, коромислом дрова возять.

Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки…» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій-десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав,