Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Енциклопедію редагували десятки, навіть сотні радянських, переважно російських, академіків і професорів. А ви намагаєтеся сьогодні виставити їх дурнями, які не відали, що писали. І видавалася Енциклопедія в Москві, абсолютно, як ви розумієте, без тиску з Києва. Дуже вже рідким виходить, Юрію Михайловичу, ваш московський «щєц». Сама вода.

Послухайте ще одного розумного російського академіка: «Москва — Символ, Образ, Тип Російської влади. З її месіанською й універсалістською претензією на весь світ… Це влада, яку вона (Москва) здійснює по-ординськи: знищенням конфліктуючого, а не угодою з ним. І це стосувалося геть усього: міст — Твер, Новгород, Псков, Казань; станів — бояри, дворянство, стрільці, селяни; і будь-яких інших формувань, включаючи церкву. Ця влада — переможець, якому потрібні, однак, усе нові й нові супротивники. Без них вона не влада» [14, с. 121].

Може, в цьому й полягає, пане Лужков, весь сенс ваших домагань до України? Я ж по праву назвав вас московитом!

Саме ви сьогодні є носієм ординської московської влади. Саме люди з подібними до ваших імперськими поглядами й переконаннями завжди правили в Москві та Московії, постійно вишукуючи ворогів серед сусідів і схиляючись перед матір'ю — Золотою Ордою.

Як бачите, звички залишилися колишніми. Вас нічого не навчив час!

А зараз, Юрію Михайловичу, ще раз повернімося до нинішнього благополуччя Москви. Погляньмо, чи справді воно ґрунтується на праці людей стольного града і особисто вашому вмінні керувати міськими справами. Чи, може, московське благополуччя походить із зовсім інших джерел.

Якщо уважно проаналізувати ситуацію, побувати в далеких російських регіонах, послухати голодних людей і поговорити з вашими колегами-губернаторами, складається зовсім інша, навіть моторошна картина нинішнього «бенкетного» стану Москви.

Послухайте типові повідомлення з Красноярського краю, цієї Росії в зменпіеному виді: «У Красноярському краї все виразніше проявляються характерні риси колонії. Вершки й корінці поділені так: краєві — дим і відходи сировинних виробництв, робота за невисоку зарплату, із краю — прибутки. Тут — копалини, там (у Москві. — В. Б.) — гроші від їх видобутку!

Бюджет краю формується тільки з 11 % валового регіонального продукту» [48, с. 5].

Пане Лужков, навіть цілковито неосвічені в економіці люди розуміють, що інша оподатковувана частина Красноярського крайового валового продукту в розмірі 89 % перебуває в Москві. Не в Іркутську, не в Хабаровську чи Рязані!

Ось, пане Лужков, чому ви дозволяєте собі шпурляти сотні мільярдів рублів на міфічні ювілеї Москви, на презентації та будівництво. Москва паразитує на чужій праці, несучи народу глибинної Росії колосальне зубожіння вже не примітивним розбоєм і грабунком, а сучасним економічним поневоленням.

І щоб усі знали, що це стосується не одного регіону Росії, послухайте ще одного губернатора:

«Бійтеся політиків, які кажуть, що служать народу. Найчастіше вони брешуть. Як ви уявляєте: вибрав народ президента (або генерального секретаря, або царя), і сидить той у Кремлі, служить народу? Особливо помітно, як його оточення служить! Зібрали 95 % всіх грошей у Москві й «служать» [49, с. 6].

Подано слова і думки пана Михайла Прусака, губернатора Новгородської області. Врізав, як по лобі дав. Молодець!

Не буду нагадувати панові Лужкову, що повідали багато інших губернаторів і вчених Росії. Нема рації подавати безліч тотожних прикладів. Досить цих.

І останнє, Юрію Михайловичу, про що хочу вам нагадати. Я свідомо не згадував про вашу титанічну боротьбу в Москві з «особами кавказької національності». Це квіточки у порівнянні з тим, чому ви, як московський градоначальник, свідомо потураєте.

Послухайте, якими «писаннями» сьогодні наповнена Москва: «Так, ми покликані стати панами цього світу, тому, що так захотів ІЬсподь. І якщо для виконання Його Волі нам буде потрібно втопити в крові кілька мільярдів інородців, ми ні на секунду, ні на хвилину не задумаємося, гуманно це чи ні, чи відповідає це правам «людини». Нісенітниця!

Наша Біла справа — це свята місія твердження Російського духу по всьому світу, бо лише наша раса (мається на увазі російська раса! — В. Б.) варта панувати в цьому світі».

І далі, там же, слова з гімну «Російської національної єдності»:

«Нам не страшны ни пули, ни снаряды, Ми верим в то, что сможем победить: Ведь в мире должен быть один Порядок И он по праву русским должен быть». Газета «Известия» у № 86 від 14 травня 1998 року слушно констатувала: «Не визнаючи існування доморощених расистів, влада заохочує їх на нові дії».

А цим «пустунам», пане Лужков, теж не вистачає Севастополя. І ще дечого.

Кожен, хто не сприймає фашистської ідеології, має право, Юрію Михайловичу, задуматися і поставити собі питання: навіщо Лужкову потрібний матеріал по Криму й Севастополю, зібраний у спеціальному комітеті Ради Федерації? Яку «юридичну базу» ви готуєте собі на майбутнє? Адже чесні відповіді щодо Криму і Севастополя давно всім відомі. Навіть ООН із цього питання висловилася.

Не ображайтеся, пане Лужков, за паралелі.

Ніхто не має права забувати: доки гітлерівська еліта готувала в кабінетах матеріали про «втрачені німецькі землі», штурмовики з ножами «гралися» на вулицях.

Не будьте такі самовпевнені.

Зупиніться та задумайтеся.

1998 рік

5. Вдруге: Солженіцин

Написавши розділ «Солженіцин» десь у році 1994-му, не сподівався, що доведеться доповнювати його. Я вірив, повернувшись в Росію, Солженіцин, який має розум і можливість аналітично мислити, згодом заспокоїться і зрозуміє абсолютну неминучість краху Російської імперії. Хотілося сподіватися, що Нобелівський лауреат чесно й неупереджено поставиться до розвалу імперії на «шматки», як він сам пише. Тим паче, що «споконвічна земля» московитів — Московія — залишилася цілою у складі Російської Федерації.

Однак виявилося, що час не заспокоїв і не вилікував цієї людини, а ще дужче озлобив стосовно окремих народів, які посміли відкинути «ласку старшого брата». Його численні інтерв'ю, бесіди, прямі телефонні лінії витримані в дусі відвертої ненависті до України, Чечні, Грузії й, почасти, до Казахстану.

За останні роки особисто мені, який не шукав зустрічей із писаниною Солженіцина, потрапили на очі такі його повчання людству:

— «Сестра моєї роботи і мати моїх дітей…» [газета «Комсомольская правда», 31 грудня 1994 року, с. 1–2).

— «Жовте колесо» (газета «Аргументы и факты», № 2 і № 3 за січень 1995 року).

— «Розмови з Олександром Солженіциним» (газета «Комсомольская правда», 23 «азітня 1996 року, с. З — 4).

— «Слов'янська трагедія» (газета «Труд», 29 травня 1998 року, с. 5).

З кожним наступним виступом маститий письменник поводився все більш відверто шовіністично. Особливо велику ненависть відчуває ця людина до національно мислячих українців, які не піддалися зросійщенню за багато десятиліть. Дістається всім, навіть державним діячам України. Тут Солженіцин опускається до елементарного хуліганства. Йому нічого не варто обізвати