Читати книгу - "Сонячна машина"

Нове злочинство Iнараку! «Вечiрнiй Час»!

Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду, завертає лiворуч i бачить бiля садової хвiртки синє крите авто. Це вiзник. Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не зважаючи на це, пiдходить i питає.

— Вiльний?

Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок бiля барiв швидко зиркає по вулицi й хитає головою. Фрiц сiдає в авто й зачиняє за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.

— Що там?.. У домi?

— Нiчого. Здається, вiн не буде.

— Правда?!

I шофер усiм червононосим лицем живо повертається до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiвається, чи Макс же це!

— Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут є агенти полiцiї. Невже нав хто зрадив! Га?

— Ну, дурни-ицi!

I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.

На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися

Сказати Максовi про брата його чи нi?

Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсуває на чоло окуляри — i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фрiцовi стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки своє життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зiщулюється.

* * *

Принцеса Елiза стоїть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторiї. В небi висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у свої зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.

Принцеса Елiза закушує губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього?

Принцеса блукає з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться.

Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само ж страховище з цiкавiстю слiдкує за грою пальцiв своєї ноги крiзь прозорий шовк панчiх. В однiй руцi — цигарка, у другiй — келих iз жовтяво зеленим сином.

— Ах, це — «ваша королiвська величнiсть»? А я гадала — мiй знаменитий батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!!

Воно не дивується, це страховище, з вiзиту до неї її свiтлостi принцеси, не радiє, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться. Хiба що перестає гратися пальцями — єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

— Вибачте, графiвно, я, здається, не в час прийшла до вас!

— Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер — кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

— Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам iще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою — спецiальнiсть королiвськi коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

— Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке…

— Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер. їздити по шинках i плямувати честь нашої фамiлiї. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно, нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як думаєте, ваша свiтлосте? Та що ви так песимiстично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цiєю змiною? Правда?

— Що з вами, графiвно?

Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням оглядає себе з усiх бокiв.

— Зi мною? Здається, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки.

I раптом iз цiкавiстю поширює на принцесу занадто блискучi бронзово-карi очi.

— А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй кiмнатi?

Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги.

— Нi, не трудно.

— Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам буває трудно дихати одним повiтрям iз кокотками. Так принаймнi стоїть по всiх хороших книжках Я б вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйної вбiйницi.

Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсуває стiльця — i принцеса Елiза сiдає бiля столу.

— О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплює! Я певна, що ви могли б навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини

Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п'є з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано клiпає очима, поiiм прожогом бiлим вихором зривається з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чар кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елiзi й собi.

За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за… за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п'є Труда ставить келих на стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово бiле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

— Та невже ж ви п'єте просто так, без нiякої мужностi?!

— А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бiк.

— Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I посмiхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм!