Читати книгу - "Сивий Капітан"

скінчиться, тоді ми зустрінемося з вами, — вів далі Валенто. — І все буде гаразд…

— Гаразд? — гостро перепитав Олесь. — Незважаючи на те, що Капітан таки вирішив залишитися осторонь від усіх, хто ненавидить фалангістів? Він же відмовився від пропозиції Фредо Вікторе, так? — Юнак відчув, як застережливо сіпнула його за рукав Марта, але вже не міг спинитися. — Капітан таки хоче бути мстивим диктатором і вбивати всіх, хто опиниться на його шляху? Так, Валенто? Чого ж тоді він помилував Фредо Вікторе, який теж не погоджується з Капітаном?

Валенто Клаудо вражено дивився на Олеся. Він спитав:

— Звідки ти знаєш про це, хлопче? А, мабуть, чув, як Капітан розмовляв зі мною в коридорі… Так от, я вже не раз казав тобі не вести зі мною таких розмов. Вони ні до чого. Я не можу судити Капітана, а ти тим більше. Скажу тобі тільки одне; ти невдячний. Так, так! Капітан врятував тебе, поставився до тебе, як до свого сина… я довго дивувався, чому це так сталося… і лише згодом довідався, бо він якось сказав мені, що ти чимсь нагадав йому маленького Лорхе… очі в тебе такі, чи що… а ти…

Голос Валенто увірвався. Він хвилювався, він не знаходив потрібних слів, тільки очі його з докором дивилися на юнака. Але й Олесь був не менш схвильований і вражений. Ось чим пояснювалося те, що Капітан так лагідно, так прихильно ставився до нього, так турбувався про його долю! А він, і справді…

— Валенто, я… Валенто, я дуже-дуже поважаю Капітана… і я зовсім не хотів, щоб ти… я хотів тільки… — Слова плуталися в розгубленого несподіваним відкриттям Олеся, він ніяк не міг сказати те, що хотілося, щоб Валенто зрозумів його. Адже все це не так, Олесь зовсім не невдячний, навпаки, саме тому, що він дуже поважає і шанує Капітана, саме тому він і…

Валенто махнув рукою:

— Ми ще встигнемо поговорити про все це, Олесю, — мовив він, уже опанувавши себе, — а зараз у нас надто мало часу, мені треба повертатися. Отож ходімо до Кристобаля. От здивується старий друг, раптом побачивши мене! Зрадіє не менше, ніж я!.. Це справжня, чесна людина, яка ніколи в житті не поступалася своєю совістю. Зараз ви обоє побачите його, мого старого Кристобаля Гомеца, який так само завжди радий допомогти мені, як і я йому. Ходімо, мені не терпиться скоріше обняти його!

Швидкими кроками Валенто прямував до ферми, яка немов мирно спала в густій тіні розлогих дерев, що оточували її. Невисокий кам’яний будинок з маленькими темними вікнами, з грубо врізаними дерев’яними дверима був непоказний, навіть нужденний на вигляд. Та й яким ще міг бути в фалангістській Іберії вигляд будинку звичайного селянина-фермера, зобов’язаного сплачувати численні податки і місцеві збори, якими обкладала його щедро і державна, і провінціальна влада?..

Залишивши Марту й Олеся за кілька кроків від будинку, Валенто Клаудо ще шепнув їм:

— От подивитесь, як зрадіє старий Кристобаль, побачивши мене! Останнього разу я був тут давненько, місяців зо два тому. Ех, шкода, що треба швидко повертатися! Не встигнемо й погомоніти як слід…

Він підійшов до віконця, найближчого до дверей, і постукав. Прислухався: відповіді не було. Валенто постукав ще раз, уже по-іншому, кілька довгих ударів і кілька коротких.

Зсередини долинув голос:

— Хто там?

Валенто Клаудо обернувся до супутників і хитро кивнув їм головою: мовляв, ось зараз побачите! І весело мовив:

— Кристобалю, відчиняй! Це я, Валенто Клаудо, твій давній друг. Приймай гостя, старий, та навіть не гостя, а гостей!

Проголосивши це, Валенто знов обернувся до Олеся й Марти і сповістив їх:

— Зараз вибіжить старий. То добре, що ми його застали вдома, бо коли він зразу не відгукнувся, я був подумав, що він кудись подався…

Проте двері не відчинялися. Тоді Валенто гукнув іще раз, уже із здивуванням:

— Гей, Кристобалю, чого ти вовтузишся? Чи, може, одягаєш святкове вбрання для зустрічі гостей? Не треба, друже, ми люди свої!.. Ну, от і добре, — додав він задоволено, помітивши, що важкі дерев’яні двері повільно відчиняються.

У темному отворі з’явилася висока постать. Але чоловік цей не виходив з хати, а нерухомо стояв на порозі, сторожко вдивляючись у півтемряву. І він тримав у руках напоготові велику мисливську рушницю, це Олесь бачив уже ясно.

— Он який ти став обережний, Кристобалю, — засміявся Валенто Клаудо, — з рушницею виходиш! Ну, вона зараз ні до чого, іди сюди, краще обійми мене, друже!

Він зробив крок до дверей. І раптом спинився мов укопаний. Бо чоловік, що стояв у дверях, швидко підвів рушницю і холодно, застережливо мовив:

— Не підходь! Стій, де стоїш!

— Та що з тобою, Кристобалю? Не впізнав мене, чи що? Це ж я, Валенто Клаудо, чуєш? Протри очі, старий… чи ти збожеволів?

Чоловік у дверях так само холодно відповів:

— Я бачу, що це ти, Валенто. Але нам нема про що з тобою говорити. І з твоїми супутниками теж. Іди своїм шляхом, чоловіче, і чим скоріше, тим краще.

— Та ти збожеволів, Кристобалю, їй-бо! — вже обурено гукнув Клаудо. — Що ти верзеш?

— Ні, я не збожеволів, Валенто. Ти був моїм другом, і я завжди був радий бачити тебе й приймати у себе. Але те минуло. Бо тоді ти був людиною, яку я любив і поважав. Разом з тобою ми билися проти фалангістів, захищаючи республіку, захищаючи народ. А тепер ти хто? З ким ти? Мовчиш? Я скажу тобі: ти проти народу, отож і проти мене. Іди геть, Валенто!

— Кристобалю, я не розумію тебе, — вже розгублено заперечив Клаудо. — Про що ти говориш? Я — проти народу, проти тебе?.. Ти щось плутаєш, друже…

— Ні, я не плутаю. Я кажу те, що є насправді, як звик це робити. Не прикидайся, Валенто!

— Та хіба ж я прикидаюсь? Я просто не розумію тебе… мов це й не ти зовсім, Кристобалю…

— О ні, це я, Кристобаль Гомец. А от ти вже не той Валенто Клаудо. Разом із твоїм Сивим Капітаном ти йдеш проти народу, бо прирікаєш його на нові страждання. Хіба я неправду кажу?

В нічній тиші голос високого чоловіка звучав чітко і суворо, хоч помітно було, що він говорить з великим внутрішнім болем. Мабуть, чимало довелося передумати й перебороти в собі цій людині, щоб говорити так давньому другові…

Валенто Клаудо хотів щось відповісти, але Кристобаль Гомец спинив його помахом руки:

— Мовчи, Валенто! Твій Сивий Капітан проголосив себе месником: то його справа. Але