Читати книгу - "Кобзар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
П’ючи воду погожую, Згадують Максима…
Отак живіть, недоуки, То й жить не остине.
[Кінець червня-грудень 1847, Орська кріпость]
Тарасова ніч
(друга редакція)
На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата - Як мак процвітає. Грає кобзар, приспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В неділеньку вранці; Як ховали отамана В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує - Аж лихо сміється… “Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.”
“Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна - Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине; Гине слава лицарськая, Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають; Запродана жидам церков, В церков не пускають! Як та галич поле крив, Ляхи, уніати Налітають - нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко - Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Волю рятувати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати!
Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся наш Трясило, Тяжко зажурився, А поганець Конецпольський Тому звеселився; Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків - Поради прохати: “Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи - Наше безголов'я”. “Бенкетують, препогані Собі на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду, - Козак ляха знайде”.
Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Встало сонце - ляшки-панки Покотом лежали.
Червоною гадюкою Несе Альта вісти, Щоб летіли круки з поля Та ляшеньків їсти. Налетіли гайворони Вельможних будити… Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали гайворони, Виймаючи очі, Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, Тії ночі кривавої, Що славною стала Тарасові, козачеству, Ляхів що приспала.
Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить крячок на могилі Та з голоду кряче… Згада козак колишнеє, Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають. Пішов кобзар по улиці - З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє: “Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запечку, А я з журби та до шинку, Найду в шинку свою жінку, Найду жінку, почастую, Та з ворогів покепкую”.
[6 листопада 1838, Петербург]
Гамалія
(друга редакція)
“Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу, Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу. Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами. Ой боже наш, боже, хоч і не за нами, Неси ти їх з України: Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем”.
Отак у Скутарі козаки співали; Співали, сердеги, а сльози лились; Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий, І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. “Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! сестро?” Загула Хортиця з Лугом: “Чую! чую!” І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки:
“У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай, гай! море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості. До вашої мості У туркені у кишені Таляри-дукати. Не кишені трусить, Не дукати личить - Будемо гуляти Братів визволяти.
У туркені яничари І баша на лаві. Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги! Наша воля й слава!”
Пливуть собі співаючи, Море вітер чує; Попереду Гамалія Байдаком керує. Гамалію, серце мліє: Сказилося море. “Нехай казиться”, - й сховались За хвилі - за гори.
Дрімає в гаремі - в садах Візантія, І Скутар дрімає; Босфор клекотить, Неначе скажений, то стогне, то виє: Йому Візантію хочеться збудить. “Не буди, Босфоре: буде тобі горе, Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю! - реве синє море. - Хіба ти не бачиш, яких я несу Гостей до султана?” Так море спиняло (Любило завзятих усатих слав'ян). Босфор схаменувся. Туркеня дрімала, Дрімав у гаремі ледачий султан. Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають Козаки сердеги. Чого вони ждуть? По-своєму бога в кайданах благають, А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
“О милий боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! І сором тут, і сором там Вставать з чужої домовини, На суд твій праведний прийти, В залізах руки принести І перед всіми у кайданах Стать козакові…” - “Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!” - Кричать за муром. Хто такий? Гамалію, серце мліє: Скутар скаженіє! “Нехай сказиться” - з твердині Кричить Гамалія.
Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги; Козацтво преться без ваги - І покотились яничари. Гамалія по Скутарі - По пеклу гуляє, Сам кайдани розбиває, Братів визволяє. “Вилітайте, сірі птахи, На базар до паю!” Стрепенулись соколята, Бо давно не чули Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась: Не бачила стара
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар», після закриття браузера.