Читати книгу - "Хрещений батько"

з Рима, щоб провести необхідні дослідження, стежили всі місцеві жителі з жорстокими обличчями – це були люди з клану Боккікйо. Влада спорудила в тій місцевості спеціальні бараки й поселили у них загони поліції.

Здавалося, ніщо не могло стати на заваді будівництву греблі. У Палермо вже вивантажили обладнання й матеріали. Але на цьому все й зупинилося. Родина Боккікйо зв’язалася з іншими ватажками мафії й заручилася їхньою підтримкою. Важкі машини поламали, що легше – порозкрадали. А депутати мафії в італійському парламенті розпочали кампанію проти ініціаторів цього проекту. Так тривало кілька років; тим часом до влади прийшов Муссоліні. Диктатор наказав побудувати греблю. Наказ не виконувався. Диктатор знав, що мафія може створити загрозу його правлінню, перебравши владу на місцях до своїх рук. Він дав відповідні повноваження керівникові поліції, і той швидко вирішив проблему, кидаючи в тюрми і запроторюючи на острови, де були розташовані концентраційні табори, всіх поспіль. За кілька років він підірвав владу мафії, заарештовуючи всіх запідозрених у зв’язках із мафією. Але в той спосіб зруйнував також багато ні в чому не винних родин.

Боккікйо виявилися настільки войовничими, що вдалися до зброї у боротьбі з цією незмірною силою. Половина з них загинула в збройних сутичках, друга половина була депортована на острови до концентраційних таборів. Від них залишилася якась жменька, коли їм нарешті пощастило влаштувати нелегальний переїзд до Америки пароплавом через Канаду. Прибуло близько двадцяти осіб, і вони оселилися в невеличкому містечку поблизу Нью-Йорка, у долині Гудзону, де, розпочавши із самого низу, згодом придбали автомашини й заснували фірму, що вивозила з міста сміття. Вони почали процвітати, бо не знали конкуренції. А не знали тому, що хтось ламав і палив машини їхніх конкурентів. Одного впертого чолов’ягу, що збивав ціни, знайшли задушеним і захованим у сміття, яке він зібрав за день.

Але з часом хлопці одружувалися – звичайно, на сицилійських дівчатах, – з’являлися діти, і сміттєзбиральної фірми вже було замало для того, щоб поза звичайними витратами ще й мати гроші на дорожчі речі, які пропонувала їм Америка. І ось на додаток Боккікйо стали посередниками і заручниками під час чвар та укладання миру між «родинами» мафії.

Люди з клану Боккікйо вирізнялися якоюсь тупістю, чи, може, вони були просто примітивніші від інших. У всякому разі вони знали свої межі й бачили, що їм не до снаги змагатися з іншими «родинами» мафії в боротьбі за керування хитрішим бізнесом, таким як проституція, азартні ігри, наркотики та підкуп офіційних осіб. Вони були прямі люди, що могли запропонувати хабара звичайному полісменові, але не тямили, як підійти до політикана. У них були лише дві переваги: їхня честь і їхня жорстокість.

Жоден із Боккікйо ніколи не збрехав, ніколи не зрадив. Це було б занадто складно для них. Але Боккікйо також ніколи не забували образи й не залишали її невідплаченою – хоч би яким коштом. І ось цілком випадково вони знайшли для себе «справу», що виявилася для них найприбутковішою.

Коли «родини» по чварах прагнули досягти миру і влаштувати переговори, то зв’язувалися з кланом Боккікйо. Глава клану проводив попередні переговори, домовлявся про заручників. Наприклад, коли Майкл пішов на переговори із Солоццо, один із Боккікйо залишився в «родині» Корлеоне як запорука за Майклове життя, а за цю послугу їм платив Солоццо. Якби Солоццо вбив Майкла, то «родина» Корлеоне позбавила б життя того Боккікйо, котрий був у них заручником. І в цьому разі Боккікйо мстили б Солоццо як винуватцю смерті одного з членів їхнього клану. Боккікйо здавалися такими примітивними, що ніякими карами не можна було зупинити їхньої помсти. Вони не замислюючись ризикували своїм життям. Тому, хто обдурив їх, не уникнути помсти. Отримати заручника від Боккікйо – це однаково, що мати забезпечену золотом валюту.

Отож зараз, коли дон Корлеоне вдався до Боккікйо, щоб розпочати переговори, і домовився про заручників для всіх «родин», які сядуть за стіл переговорів, вже ніхто не міг піддавати сумніву щирість його намірів. Ні про який підступ не могло бути мови. Нарада здавалася такою ж безпечною справою, як весілля.

Отримали заручників і домовилися про зустріч у конференц-залі невеликого комерційного банку, президент якого був у боргу перед доном Корлеоне; навіть частина акцій банку належала донові Корлеоне, хоча їх і виписували на ім’я президента. Президент завжди згадував із приємністю ту хвилину, коли він запропонував донові виписати документ, що підтверджував би факт належності донові Корлеоне частини акцій і виключав можливість будь-якої зради. Однак дон просто жахнувся.

– Я б довірив вам увесь свій капітал, – відповів він президентові, – довірив би вам своє життя й добробут моїх дітей. Мені просто у голові б не вклалося, що ви можете колись обдурити або в якийсь спосіб зрадити мене. Тоді завалиться весь мій світ, вся моя віра у свою здатність оцінювати людей. Безперечно, у мене є свої записи, отже, якби щось сталося зі мною, мої спадкоємці дізналися б, що у вас зберігається дещо для них. Але я певен, що коли б я пішов із цього світу й не міг захистити інтереси своїх дітей, ви б правильно заопікувалися ними.

Президент банку, хоча й не сицилієць, був людиною тонкого розуму. Він прекрасно зрозумів дона. І тепер для нього прохання Хрещеного Батька стало наказом. Отже, у суботу в адміністративній частині банку абсолютно ізольований конференц- зал із глибокими шкіряними кріслами був відданий у розпорядження «родин».

Охорону забезпечувала невелика армія спеціально відібраних людей, вдягнених у форму банкової сторожі. О десятій годині ранку в суботу конференц-зал почали заповнювати люди. Крім представників п’ятьох «родин» Нью-Йорка, прибули ватажки решти десяти «родин» із усієї країни, за винятком Чикаго – цієї шолудивої овечки їхньої отари. Усім уже набридло марно навертати Чикаго на цивілізований шлях, не було ніякої рації запрошувати тих скажених псів на таку відповідальну конференцію.

У залі окремо поставили напої та перекуску. Кожний представник мав право привести із собою одного помічника. Більшість донів прибули з консільйорі, отже, у залі була певна кількість молодих людей. Том Хейген був одним із цих небагатьох і єдиний не сицилієць. На нього постійно позирали, як на білу ворону.

Хейген знав, як йому слід триматися. Він не говорив і не посміхався, дбав про свого боса дона Корлеоне з усією шанобливістю, з якою відданий граф-фаворит дбає про свого короля, подавав йому склянку з прохолодним напоєм, підносив вогонь до сигари, підсовував ближче попільничку – з повагою, але без запопадливості.

Хейген єдиний у залі знав, чиї портрети висять на обшитих темним деревом