Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Пригадала, як колись у дитинстві гуляла з товаришами з Далекого у лісі і набридливі реп’яхи чіплялись у поділ сукенки. Зривала їх тоді і дратувалась. Була дуже нетерплячою.

А тепер терпляча. І давно сукенок не вдягала. Востаннє — як від’їжджала з дому в п’ятнадцять. А нині самостійно йду довгим шляхом, убиваю, намагаюсь вижити. Як звірюка.

Потрусила головою. Геть такі думки!

Як колись відчувала полегшення, зірвавши з плаття останній реп’ях, так несподівано відчула попуст, побачивши, що дерева попереду рідшають.

Пришвидшила крок. Тоді побігла.

Вчепившись руками у стовбур одного з дерев, завмерла, коли досягла узлісся. Не могла надихатись, не могла надивитись.

Попереду, скільки сягало око, простягалась велика вода. Хвилі набігали на берег, сильні, стрімкі. Хмари на небі були темні, вітер від моря поривами зривався у бік узбережжя, вдаряючи в лице солоним запахом. І хоча до моря було ще метрів п’ятсот, я вже відчувала бризки на обличчі. Не треба бути експертом, аби усвідомити: починається шторм!

Треба поспішати.

Роззирнулась.

Праворуч від мене, далеко, десь у кілометрі, тяглась через воду від берега довга смуга. Я спершу не могла зрозуміти, що то, але потім допетрала.

Дорога. Довга кам’яна дорога. Чи довгий міст? Прослідкувала, куди він веде.

А вів той дивний міст до острова, що лежав десь за два кілометри від берега. Острів був великий, безлісий, кам’янистий. І на ньому здіймалась високими гострими вежами в небо чорна фортеця з височезним муром.

Дарвенхард.

Не наважуючись висунутися з лісу, я бігла між деревами в бік мосту, тримаючись якомога ближче до узбережжя. Де й сили взялись! Аж у легенях полегшало. Мета, ось вона, мета!

Навіть коліно перестало непокоїти.

Втім, набута за останні роки обережність все ж далась взнаки, коли я підбігла до того місця за деревами, яке було на достатній відстані від мосту, щоб усе добре розглядіти. Я зупинилась, а тоді ретельно оглянула ліс позаду — наче чисто. Тоді я подивилась на міст — і насторожилась. Ним хтось рухався. Від берега до Дарвенхарду. Якісь люди — поодинці, одні були вже майже біля школи, інші — далі.

Такі, як я. Вступники.

Може, поплисти морем?

Але те наче змовилось зі школою, аби завдати новачкам якомога більше труднощів, — хвилі здіймалися вище і вище, оповиваючи берег, розбивались об каміння, що стирчало з води біля узбережжя, та починали вже вихлюпуватись на міст, що був дуже широким, метрів двадцять — але кам’яним, а від того слизьким через воду і небезпечним для бігунів. А ще — він не мав навіть найменшого поруччя. А негода робила його єдиним шляхом до школи. Хоча чому я вирішила, що існує якийсь інший? Хтозна, що там, під водою?

Я вирішила трошки почекати і віддихатись. Зараз на мості десь десять людей. Обов’язково будуть й інші. Не хотілось би ще когось вбити на останньому рубежі. Тож потрібно, аби бігун попереду мене, і той, що буде позаду, знаходились на достатній відстані.

Я схилилась, заспокоюючись і відновлюючи дихання.

Раптом хтось вибіг з лісу метрів за п’ятдесят правіше від мене — я аж підскочила від несподіванки. Якийсь хлопчисько.

Чудово. Тепер треба трохи почекати, як він буде на мості, і почати перебігати кам’янистий пляж, який проліг між лісом та водою. Півкілометра, перш ніж досягну мосту, я буду як на долоні. Там треба буде обернутись і перевірити, чи біжить хтось слідом. Якщо ні — можна буде трошки перепочити. Якщо так — то є шанс втратити своє життя. Не факт, що той, хто мчатиметься слідом, так само не захоче убивати, як я.

А щоб швидко бігти, мені треба стати легшою.

Подумавши, я відщепнула ремінь, на якому висів меч, та залишила його на землі. Так само позбулась куртки. Коли бігтиму, буде жарко, а вона, як намокне від бризок води, стане геть важкою, холодною і вогкою. Непотрібний баласт.

Лук і стріли лишила, почепивши на спину тятивою та ремінцем — навскіс тулуба. Як і зазвичай.

Ніж, що висів у мене на ремінці на стегні я запхала у чобіт. А ремінець кинула у купу з курткою та мечем.

Поглянула на міст — хлопчина, який нещодавно вибіг з лісу, якраз його досягнув. Озирнувся, як планувала і я, на мить зупинився, щоб віддихатись, і побіг далі.

І я побігла. Чимдуж, намагаючись якомога швидше відбігти від лісу, звідки може прилетіти чиясь стріла.

Я дісталася мосту і з полегшенням пригальмувала. Ну ось, задихалась! А раніше така відстань була на один зуб… Усе це — перевтома і голод, а ще попередня пробіжка…

Майже з усмішкою озирнулась і побачила недалеко від лісу двох хлопців.

Дуже схожих між собою. Двійнята. А значить, вони разом. За двісті метрів позаду. Дужчі, вищі за мене, міцніші… і небезпечніші.

Вони бігли, як видавалось, посміхаючись. Мені.

Я зірвалася з місця й одразу ж мало не впала на мокрому камінні. Вилаялась і чимдуж помчала далі.

Милосердя, як виявляється, карається. Якби не боялась знову забруднити руки кров’ю, полетіла б одразу за тим хлопцем, що попереду, і, в разі потреби, застрелила б. А так ні… чекала… пропускала…

Біг, біг, біг… Серце вистрибує з легень, у вухах — шум. Шум прибою, хвиль — чи то страх шепоче? У голові виринула давно призабута пісенька, яку співали, як страшилку, бешкетники в селах, лякаючи молодших дітей: