Читати книгу - "Коли приходить темрява"

трохи розстібнув куртку, аби звільнити шию від тиску. Стало легше. Я відчув, як у грудях загупало серце. Зупинився. Кілька разів вдихнув та видихнув.

Щось не так. Я озирнувся. Нікого. Звідки так раптово з’явилося хвилювання? За мною стежать? Мене знову охопив до болю знайомий нудотний страх. Захотілося якомога швидше дістатися домівки.

Ліфт не працював уже другий день. На удачу я натиснув кнопку виклику, але той не поїхав. Довелося підійматися пішки.

Щось ніби заважало мені. Якась настирна думка. Чи відчуття. Я не розумів, що це було. Із зусиллями дістався свого поверху. Віддихався. Тихенько дослухався. Дякувати Богу, не зустрів нікого із сусідів. Зараз вони мене дратували, як ніколи. Неприємне відчуття з новою силою налетіло на мене. Проте щойно я відчинив двері й заховався у квартирі, усе минулося. Я ніби заспокоївся.

Якусь мить я стояв, притулившись спиною до вхідних дверей. Тиша. Страшна та гнітюча. Було незвично, що Ліза не вдома. Зазвичай вона встигала навіть приготувати щось поїсти. Я залишив наплічник при вході. Відразу зафіксував у своїй пам’яті, що треба зарядити телефон. Він розрядився, щойно я поговорив із коханою. Але все це потім. Спершу мені потрібно прийти до тями.

Поспішив у ванну, аби вмитися холодною водою. У квартирі таки незвично тихо. Я звик, що Ліза чи ж Катя відразу починали поратися на кухні, коли я приходив. У Лізи закінчилася відпустка, а Каті вдома вже давно не було. І невідомо, коли з’явиться. І чи з’явиться взагалі? Мені не давала спокою думка про те, що дівчина тепер головна підозрювана. Диму ж бо без вогню не буває.

Холодна вода починала приводити мене до тями. Я дещо збадьорився. Усміхнувся. Очі зупинилися на моєму дзеркальному відображенні. Худе лице. Краплі холодної води стікали вниз до підборіддя. Здавалося, за цей час я схуднув іще більше. Гостро окреслені риси обличчя. Тонкі губи. Підстрижений майже «під нуль». Усі мої друзі-програмісти мали довге волосся. Більшість із них — кучеряве. Лише я завжди вирізнявся. На блідій фізіономії чітко виділялася щетина. Ніколи не любив своїх очей. Глибоко посаджені, Лізі вони здавалися апатичними. На скроні виділялася роздута темна вена.

Я подивився у свої очі. Сірі й маленькі. Вони погрозливо виблискували з мого відображення. Я й сам розумів, що на фоні такого худого обличчя з тонкими рисами погляд здавався дещо зловісним.

Тепер я подивився прямісінько в очі. І відвів погляд. Скільки разів пробував зробити це — і не міг. І також не міг зрозуміти чому. Вони ж мої. Я ж дивився у СВОЇ очі. Але бачив при тому зовсім незнайому, здавалося, навіть ворожу людину. Я знову повторив спробу. Тепер я змусив себе дивитися.

Цікаво, але людина завжди відводить погляд перед сильнішим, визнаючи тим свою слабкість і покірність перед тим, у чиї очі дивилася. Але ж то були мої власні очі! Чому я ніколи не міг поглянути в них? Я не зупинявся. І в цьому мені відчувся певний виклик. Собі? Зіниці ніби звужувалися. Я бачив червоні судинки на білках.

Тепер мої «дзеркальні» очі ніби заманювали до себе. Немов гіпнотизували. Я відчув запаморочення. Занудило. Мозок почав відмикатися. Я не витримав і відвернувся. Не знаю, що би було, якби я того не зробив. Чітко відчув, що свідомість стала відключатися.

Може, то моє «Воно» бажає заманити мене? За допомогою гіпнозу хоче вийти з мене й отримати наді мною владу? Чомусь мені здалося, що все, що б я робив під владою того гіпнозу, навряд би потім пам’ятав. Очі — дзеркало душі. Може, дійсно в них є всі відповіді на запитання про людську природу? Може, вони прямо пов’язані з нашим мозком? Інакше чому від простого погляду у власні очі відбувається такий ефект?

Я постояв трохи, не дивлячись у своє дзеркальне відображення. Перевів подих. У голові все ще відчувалося запаморочення. Ще нудило. Я знову вмився холодною водою. Це допомогло. Укотре поглянув на себе в дзеркало, але не наважився подивитися у СВОЇ очі. Притулився до стіни. За хвилину-другу запаморочення минулося.

З ванної я пішов на кухню. Після вмивання стало легше, а проте відчуття гнітючого тиску не зникнуло. На вулиці дійсно збиралося на грозу. Подув такий сильний вітер, що я був змушений зачинити кватирку. Погляд мій упав на плиту. Чомусь до цього часу я навіть не звернув на те уваги. Але у квартирі пахнуло недавно зготованою їжею. Ліза вже вдома? Але чому ж вона не вийшла до мене? Ні, вона ж не так давно дзвонила й попередила, що затримається. Валера?

Мені чомусь знову стало моторошно.

Я вийшов із кухні. І досі продовжувало нудити від погляду у свої очі. Хай йому!.. Уся квартира була огорнена тишею. Проте інстинктивно мені відчувалася чиясь присутність.

Я вкляк. У вітальні в кріслі мовчки сиділа Катя. Дівчина дивилася прямо на мене. Я зрозумів, що вона чекала, коли я увійду сюди. Іще відтоді, як я повернувся додому.

***

— Привіт! — промовила дівчина. Вона не рухалася. Чекала, якими будуть мої перші слова.

Кілька хвилин ми напружено дивилися одне на одного. Ніхто з нас не вимовив жодного слова. То ось звідки було те відчуття неспокою. Це моя інтуїція намагалася попередити мене, аби я був уважним…

Як зараз пам’ятаю: у кімнаті пахло дощем. На вулиці знову зірвався шалений вітер. Занавіска піднімалася й опускалася